Історія держави і права України : підручник.

Соціально-правове становище міського населення залежало також і від категорії міста, де воно проживало. Більша частина міст, особливо дрібні та середні, була перетворена у приватну власність польських та українських магнатів. Менша ж їх частина, особливо ті, що займали важливе стратегічне положення, вважались королівськими і управлялися королівськими старостами.

Мешканці королівських міст виконували загальнодержавні й міські повинності (будували й ремонтували споруди та шляхи, утримували адміністрацію, міську варту, виробляли зброю і боєприпаси, створювали ополчення у випадку нападу ззовні тощо). Вони сплачували особливий податок на користь старости - десятину від торгівлі. Інші податки визначалися залежно від кількості землі, що перебувала у користуванні, наявності будинків, ремісничих майстерень тощо. Усі міщани сплачували подимний податок.

Жителі приватновласницьких міст, крім загальнодержавних податків, виконували повинності на користь власника й не могли без дозволу адміністрації залишати місто.

Мешканці самоврядних міст, хоча й були юридично вільними, але також не звільнялися від повинностей і податків.

Починаючи з останньої третини ХVI ст., в містах поширилась діяльність православних братств. Найвідомішими з них були: Львівське, Луцьке, Київське, Перемишльське. Братства створювали школи, друкарні, сприяли будівництву храмів, намагалися виборювати громадянські та релігійні права православних у судах та станово-представницьких органах влади - сеймиках і сеймах.

Органи влади й управління

Державний лад Речі Посполитої поширювався на українські землі, що належали Польщі (Галичина з Холмщиною), а також на ті, які раніше входили до складу Литовського князівства (Волинь, Поділля, Київщина із Задніпрянщиною).

Вищі органи влади й управління. Законодавча влада належала Вальному (всепольському) сейму, який складався з трьох станів: короля, сенату, й посольської ізби (зборні).

Державу очолював король, його, починаючи з 1386 р., обирали на особливих сеймах. Отже, за формою правління це була шляхетська республіка на чолі з королем. Державний статус королівської влади визначався «Артикулами» Генріха Валуа, французького принца, обраного в 1572 р. королем Речі Посполитої. Король відмовлявся від успадкування влади, зобов’язувався питання війни і миру вирішувати з урахуванням думки сенату. Він повинен був кожних два роки скликати сейм, а, в разі порушення ним прав і привілеїв шляхти, остання мала право відмовитись від покори королю.

Сенат, у якому головував король, об’єднував вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а лише висловлювали свою думку з наведених питань. На цій основі король, або за його дорученням канцлер, формували «конклюзію» - загальний висновок сенаторів. Посольська ізба складалася із 170 послів (делегатів), яких обирали на шляхетських повітових сеймиках.

Сейм мав виключне право ухвалювати закони, встановлювати податки, визначати напрями зовнішньої політики, санкціонувати скликання ополчення (посполитого рушіння). Рішення сейму могли прийматись тільки одностайно (одноголосно), бо діяв принцип «вільного вето».

Центральне управління здійснювали король та вищі посадові особи держави. Так, коронний маршалок відав королівським двором, коронний канцлер - королівською канцелярією, коронний підскарбій - скарбницею корони, коронний гетьман очолював польське військо.

Місцеве управління, судова і військова влада на місцях перебували в руках панства і шляхти. Після Люблінської унії 1569 р. обласні привілеї були порушені, а територія України поділена на воєводства (старі - Руське, Белзьке та Подільське й нові - Волинське, Брацлавське, Київське, а з 1630-х рр. - Чернігівське) на чолі з воєводами і на сімнадцять судових повітів на чолі зі старостами і земськими суддями. У деяких воєводствах поряд із повітами зберігались і такі адміністративно-територіальні одиниці, як землі. На українських теренах, що входили до складу Литви, продовжували існувати волості, з яких складалися повіти. Своєрідний статус мали староства, що були як адміністративно-територіальними, так і господарськими одиницями й отримувалися від короля за службу. В міста, де були фортеці, крім старост, призначалися каштеляни, на яких покладалися функції комендантів.

Система органів місцевого управління створювалася відповідно до нового адміністративно-територіального поділу. Основними місцевими керівниками залишилися воєводи, старости та каштеляни. Вони зберегли в своїх руках адміністративні й судові функції, а також військову владу на своїх територіях. На всіх ланках місцевого управління було створено численний штат посадових осіб - урядників, писарів тощо. Але зростанню ролі чиновницького апарату перешкоджала шляхта, яка зберігала значний вплив на місцеве управління, перш за все, через шляхетські сеймики у волостях, земствах і повітах.