Історія держави і права України : підручник.

Панівна верства. Замість польської еліти панівне становище посідають українські феодали, так звана нова шляхта. До цього стану входила й частина старої шляхти, яка не була остаточно полонізована і підтримала боротьбу українського народу за незалежність. Права цієї шляхти на земельні володіння були підтверджені гетьманськими універсалами та царською жалуваною грамотою 1654 р. Хоча її роль у суспільстві була досить впливовою, через свою малочисельність вона не створила окремого панівного стану. Яскравим свідченням перемоги елітизму стало виникнення «знатного військового товариства» внаслідок соціального відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва.

Це був новий аристократичний прошарок, що складався з трьох розрядів чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами. Його верхівку становило «бунчукове товариство». В цей розряд універсалами гетьмана заносились особливо заслужені представники козацької верхівки. Це були особи, які перебували в безпосередньому оточенні гетьмана («перебували під бунчуком»). Вони підлягали виключній юрисдикції гетьмана чи генерального суду. Їхні посади і власність згодом стають спадковими. До категорії знатного товариства належало «військове товариство», члени якого перебували під військовим стягом, а також «значкове товариство», члени якого перебували під стягом полковим. Основним обов’язком знатного товариства була військова служба.

Панівна верства, на основі привілеїв та вольностей отриманих від гетьманської влади, закріпила за собою виключне право на промисли, оптову торгівлю, була звільнена від сплати мита і податків, не підлягала юрисдикції місцевих судів. Передусім, «знатні товариші» і шляхта були землевласниками. Вони набували землі як плату за несення служби («рангові землі»), шляхом «займанщини» (захоплення вільних земель, головним чином, на півдні України), купували та захоплювали козацькі і селянські землі.

Якщо у XVП ст. «знатні товариші» отримували землеводіння на невизначений термін «до ласки військової» за несення служби, то у XVIII ст. маєтки уже повністю переходили у власність знатного військового товариства і козацької старшини. Становлячи в 1735 р. менше ніж 1% населення, вони володіли половиною всіх українських земель. Декілька династій, з яких виходили гетьмани і генеральна старшина, володіли величезними латифундіями. Так, в І. Мазепи було 19,7 тис. маєтків, в І. Скоропадського - 18,8 тис., у Д. Апостола - 9,1 тис. За правління Катерини ІІ земельні володіння українських феодалів значно збільшились. Характерною в цей час була практика пожалування земель царями українським феодалам на територіях, нещодавно приєднаних до Росії (в тому числі в Криму і на Кавказі), а російським - в Україні. Відповідно до царських указів у 1764 р. відбулася нобілітація (надано дворянство) української старшини, а у 1785 р.- усієї української шляхти, що сприяло зміцненню проімперської орієнтації українських феодалів.

Українське духовенство, за традицією, поділялося на біле і чорне. Біле духовенство, хоча й не підлягало юрисдикції держави, але не було відокремлене від суспільства. Будучи високоосвіченим, воно займалося не тільки церковними, а й суспільними справами. За правовою ознакою ця частина духовенства наближалась до знатного товариства. Чорне духовенство перебувало під опікою гетьманської влади, яка постійно збільшувала монастирське землеволодіння. У середині XVIII ст. 17% земельної власності була монастирською.

Козацтво лишалося окремим станом суспільства з окремим обсягом правоздатності належних до нього осіб. Після перемоги у національно- визвольній війні усі козаки, які служили у війську, вважалися реєстровими. За службу їм надавалися земельні наділи. Вони користувалися свободою торгівлі, звільнялися від податків. Їм було навіть надано привілеї, якими раніше користувалася шляхта: виробляти горілку, право змушувати селян відбувати панщину. Проте зростання впливу козацької верхівки призвело до того, що прості козаки були усунені від участі у радах, втратили право обирати старшину.

У XVIII ст. соціально-економічне становище рядового козацтва погіршилось. Усе більш обтяжливим для козаків ставав обов’язок власним коштом брати участь у частих війнах царської Росії. Їх змушували будувати фортифікаційні споруди, шляхи, канали, осушувати болота на півночі Росії. Тривала відсутність козаків удома позбавляла їх можливості займатися господарством. Багато з них, не маючи статків для несення військової служби, ставали залежними від старшини, фактично переходили до стану селян. Унаслідок занепаду козацтва його чисельність станом на 1730 р., порівняно з 1650 р., зменшилась більш ніж удвічі. Одночасно відбувалося подальше розшарування козацтва, визначилась його ієрархічна структура.