Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Упродовж останніх десятиліть світ переймався питаннями клімату та наслідками антропогенних кліматичних змін. Уперше в історії більшість людства намагається знайти дієвий розв’язок того, що вважають за глобальну проблему. Як тлумачити цю зміну? Що стається з політичною системою, коли політики стають відповідальними за погоду? Чи сталося екологічне гріхопадіння в Європі й чи в такому разі це зумовлено тим, що Бог у європейській, єврейсько-християнській традиції наділив людину незалежністю?

  Історія світу та Норвегія

Стрімка глобалізація останніх десятиліть змінила відносини між державами, континентами та людьми. Історики слушно вказують, що «глобалізація» майже стала кліше, а не терміном на позначення періоду, і багато хто перебільшує її масштаби та новизну. Водночас відстані суттєво зменшилися й уперше в історії сила ринків, культурна дифузія, інтернет та політичні рухи впливають на всіх людей на планеті. Пізнання історії не можна зводити лише до вивчення чужого, невідомого, далекого світу. Поступово стає зрозуміло, що це пізнання долі власного континенту чи країни. Так, стає очевидніше, що йдеться про можливість самоідентифікації людини.

Саме впродовж останніх десятиліть питання про світову історію стало національним питанням політично-економічного значення. У цей період Норвегія, принаймні в очах власних громадян, стала чемпіоном світу з економічної допомоги та гуманітарною наддержавою. Завдяки Державному пенсійному фонду в останні десятиліття Норвегія відзначилася як інвестиційна держава й регулярно потрапляє до десятки країн, що роблять найбільші внески в Організацію Об’єднаних Націй (ООН). Кожен норвежець віддає майже вдвічі більше, ніж громадяни країн, розташованих далі у списку. «Поки багато лідерів сучасності кажуть, що пріоретизують свої держави, моя мантра така: пріоритезація глобального розвитку виводить Норвегію на перше місце»[3], — сказала прем’єрка Норвегії Ерна Сульберґ у січні 2019 року, підсумувавши головні орієнтири політичного керівництва впродовж останніх десятиліть.

Глобальні політичні амбіції Норвегії актуалізували історію світу — не лише для політиків, а й для виборців. Класичні історичні теми — наприклад, як товсті шари етнічних, релігійних і національних традицій сформували Близький Схід та Азію — стали сучасною норвезькою політикою. Через те що Норвегія роками брала участь у війнах у Сирії, Афганістані й Іраку, кожному норвежцю, незалежно від політичної залученості, не завадить знати про історичний розвиток відносин між афганцями та персами, між арабами, курдами та турками, а також між сунітами та шиїтами. Наприклад, норвезьким парламентарям не завадило б, мабуть, знати про інституційні підвалини, закладені Османською імперією в Лівії після тривалого керування цією країною, перш ніж відправляти бомбардувальники НАТО туди, щоб захищати демократію та права людини. Коли політичне керівництво вирішило підтримати поділ Судану, найбільшої країни в Африці, знання про вплив єгипетських рабів у ХІХ столітті та британську політику щодо Нілу у ХХ столітті допомогли б реалістичніше оцінити потенціал Південного Судану як життєздатного державного утворення. А в час, коли Китай оголошує про інтереси в Арктиці й укладає угоду про вільну торгівлю з Норвегією, раптово для норвезької політики важливим стає те, як китайське керівництво тлумачить історію династії Мін і застосовує вчення Конфуція.

Водночас внаслідок глобальних міграційних потоків історія світу стала складником внутрішньої політики. Норвегія — частина світу, що тисячі років була ізольована під Північним полюсом, — уперше в історії стала країною, куди люди переїжджають з інших континентів. Якщо раніше Норвегія належала до найбільш етнічно та культурно гомогенних країн, із кількома дрібними меншинами — саамами, квенами та фінами, — то сьогодні тут живуть люди зі ста дев’яноста країн. Незабаром кожен п’ятий житель буде мігрантом або народженим у родині мігрантів, а кожен десятий походитиме з-за меж Європи[4]. Історія Африки, Азії та Латинської Америки вже точно не історія «інших», хоч у норвезькому публічному дискурсі до неї досі панує таке ставлення. Індська цивілізація, Османська імперія, доктрина Монро, роль західного колоніалізму, війна у В’єтнамі та історія розвитку Африки — усе це стало важливою частиною формування націй та їхнього самосприйняття. А тепер це частина нової мультикультурної історії Норвегії, що розширює та змінює те, до чого норвежці звикли. Якщо Норвегія хоче зостатися дієздатною політичною спільнотою, де громадяни мають спільні орієнтири, то історію всього світу потрібно вивчати ретельніше.