Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Через цю подвійність минулого — його незмінність і те, як його часто змінюють на свою користь — «Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення» аналізує і історію, і те, як її інтерпретують. Я писав її впевнений, що ця праця становить частину ширшого контексту, а запитання, які вона ставить, і відповіді, яких доходить, мають історичне підґрунтя — як і інші тлумачення. Так, уявлення про те, що є така собі вершина Олімпу, де вчені, позбавлені впливу суспільства й часу, споглядають реальність як на долоні й описують її такою, як вона є, — не відповідає дійсності. Ті питання, які я ставлю, висвітлюють певні поворотні моменти, епохи й áкторів, яких я вибрав самотужки. Однак мій вибір не суб’єктивніший за всі теми й питання, що перебувають у центрі суспільних дискусій. Водночас те, як розумію історію, ґрунтується на даних — на джерелах, що на них покликаюсь, і на загальновизнаних істинах різних дисциплін і політико-ідеологічних таборів. Ця книжка до того ж містить чіткі питання і понятійно-категорійний апарат, що дає змогу завиграшки перевірити достовірність дослідження. Ці питання палко обговорюють, тож, сподіваюся, що книжка дасть поживу для роздумів, дебатів і глибшого дослідження як історії, так і розуміння відносин між минулим і теперішнім.

Будь-яку спробу написати історію світу потрібно розглядати невіддільно від ставлення автора до головних історико-філософських вчень і традицій інтерпретації. Тому подам три найголовніші позиції, що надихнули мене написати цю книжку.

По-перше: західні цінності та традиції стали природним мірилом історії, а Європа опинилася не лише в центрі, а й перетворилася на взірець для всіх інших. Такому підходу належить покласти край. Європоцентризм призводить до того, що чималі частини історії опиняються на маргінесі, а історію загалом не зрозуміти. Навіть історію самої Європи складно розуміти, якщо її вважати за мірило та центр усього.

По-друге, історія світу мусить відкинути ідею ХІХ століття про те, що людина підкорила або подолала природу. Це стосується й догми про те, що соціологія має вивчати лише те, що можна пояснити соціальними змінними й соціальними відносинами[8]. Ми можемо зрозуміти суспільний розвиток, якщо зважимо на природні умови і взаємодію між природою та людиною. Тут особливий інтерес становлять відносини людини з водою — єдиним ресурсом, до якого пристосовувалися і який так чи інакше контролювали всі суспільства в усі часи. Тому такий погляд особливо плідний для історії, яка має справу зі справді тривалими часовими відтинками — від перших цивілізацій до сьогодення.

По-третє, визнавати рівність усіх і вірити, що всі мають (або воліють мати) спільні цінності, — діаметрально протилежні речі. Украй важливо їх не плутати. Потрібно відкинути ідею про те, що всі люди хочуть одного, прагнуть до однакових цілей, а в основі всіх релігій та спільнот закладені однакові цінності. Не лише тому, що це вияв культурної зарозумілості, а й тому, що так не збагнути історичні зміни. Годі зрозуміти історію сучасності, якщо вірити, що індуїсти, ісламісти, американські гедж-фонд капіталісти й селяни на далекій півночі Норвегії мають однакові цінності та світогляд. Аналогічно годі розуміти тяглість історії світу та її зламні миті, якщо бути певним, що британські гідроінженери, євнухи при дворі династії Мін і солдати-раби в османському війську хотіли чогось одного[9].

«Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення» досліджує розлогі та різнобічні теми, які цікавлять багатьох і які в сучасному глобалізованому світі стали частиною історії кожного. Сподіваюся, що вона посилить уміння читачів дивитися на суспільство й сучасність у ширшому історичному та глобальному контексті, а також стане поживою для роздумів про минуле і теперішнє цього світу. У тривожні часи — як упевнено можна назвати наші з вами — стає зрозуміло, що без спроб зрозуміти та осягнути події минулого сучасність стає не лише хаотичною, а й бентежною і незрозумілою. Недаремно ж кажуть: той, хто не знає минулого, приречений не розуміти теперішнє.

Частина І. Перші цивілізації

«Просто кажучи, цивілізація — це низка перемог над природою».

Мозес Гарві, 1886.

 

  Народження цивілізації

«Історія починається в Шумері» — таку назву має одна з класичних праць про перші цивілізації[10]. Саме в Шумері виникли перші пісні про кохання, укладені перші зводи законів і запроваджені перші податки. Деякі найважливіші інституції людства вперше з’явилися на світ саме тут. Шумери винайшли колесо, писемність, заснували великі міста, встановили державну власність, духівництво й певний ступінь поділу праці, невідомий раннім громадам. Усе це ґрунтувалося на винятково продуктивному землеробстві[11].