Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

У ХІХ столітті в Європі панувало почуття вищості та тріумфу, спричинене промисловою революцією. Карл Маркс і Фрідріх Геґель, як і Макс Вебер на початку ХХ століття і зрештою багато інших впливових істориків та соціологів погоджувалися, що проблеми Китаю головно були вислідом їхньої історії. Країна зайшла в глухий кут — чи то через конфуціанство, імператорський деспотизм, азійські методи виробництва, технічну млявість, чи то через брак протестантського підприємництва. Жвава, модернізована й індустріалізована Європа сприймала Китай як аграрну цивілізацію, «що стояла на місці». Це пояснювали, зокрема, культурою: Китай не модернізувався через брак сучасних європейських ідей; населення перебувало в такому собі застарілому духовному всесвіті, тому не могло вирватися зі своєї відсталості. Геґель навіть сформулював відому тезу про те, що театр історії змістився зі сходу на захід, через враження від Китаю на початку ХІХ століття: саме на «заході», у Європі, Історія реалізувала свій потенціал.

У 1970-х Китай теж був противагою Європи, щоправда, уже в іншому розумінні. Тепер Китай символізував інновації та зміни, а китайці жили в духовному всесвіті, звільненому від деспотичної ідеології капіталізму. Теорії про вирішальну та позитивну роль третього світу, поширювані через бомбардування США В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі, відводили Китаю чільну роль у боротьбі з нерівністю у світі. Як країна третього світу, вона очолила такий собі міжнародний третій стан — як паралель із третім станом у часи Великої французької революції у XVIII столітті. Різниця, щоправда, полягала в тому, що Китай розпалить революцію не лише в одній країні, а в усьому світі, прагнучи створити глобальну справедливість. Тож Китай став новим утіленням поступу й революційного утопізму, а не варварської ідеології й нерухомого традиціоналізму, як раніше.

Поки Вебер говорив про китайську культуру як про Ахіллесову п’яту розвитку, цей новий Китай не лише подолав китайську культуру, а й обмеження «культури» загалом[101]. Практику Мао й Культурної революції натомість сприймали як таку, що відповідала загальноісторичним законам; у їхніх діях «відбивалася» сама історія. Китайці показували решті світу шлях до справедливого суспільства. Так, маоїзм викреслили з історії Китаю, позбавили всього, що могло стати на заваді перетворити китайське на загальне. Адже, щоб Китай міг стати взірцем боротьби проти несправедливості у світі, у Норвегії, Колумбії чи Індії, потрібно було, щоб він мав якомога менше винятково китайських рис. Тож роль Китаю як маоїстської утопії сприймали не як антиісторичну, а як цілком логічну.

Інтерпретація та використання історії Китаю як політичної зброї точно не відійшло в минуле. Збільшена напруга й постійні конфлікти між Заходом і Китаєм, а надто між США та Китаєм, може, призведуть до того, що ми житимемо в час діаметрально протилежних уявлень про Китай. Уже з’явилися і ще з’являтимуться книжки, статті та твердження, що намагатимуться просунути визначений погляд на Китай (див. п’яту частину). Так розвідка про династію Мін має абстрагуватися від давньої традиції інтерпретації, що зводила історію Серединного царства до аргументу в політико-ідеологічній боротьбі. У Європі та західному світі до того ж історію Китаю часто розуміли хибно й стереотипно, вважаючи цю країну або за цілком ворожу, або за цілком дружню.

  Захід і Османська імперія

Османська імперія відігравала головну роль у європейській історії впродовж майже семисот років. Розуміння й описи того, що цінувала та представляла імперія, довго перебували в центрі європейської політики й того, як Європа описувала себе та світ. Однак, на відміну від Китаю, у західних дискусіях Османська імперія ніколи не була ідеалом чи утопією[102].

В останні десятиліття в західних уявленнях про Близький Схід домінувала критика «орієнталізму». Американський історик Едвард Саїд, найвпливовіший дослідник упередженого ставлення Заходу до Сходу та ісламського світу[103], обстоював думку, ніби на інтерпретації впливало те, що їхні автори були частиною європейського колоніального проєкту. Позаяк увесь цей проєкт обґрунтовували уявленнями про вищість європейської культури, то й самі вчені виробляли «орієнталістські» шаблони. Близький Схід був «інший», «екзотичний» та «ірраціональний», підтверджуючи сприйняття себе Заходом як «нормальних» і «раціональних». Так, «інші» виникли як протилежність Європи. Ця критика орієнталізму доходила висновку, що західні вчені через свою позицію в ієрархії політики та ідеї могли лише робити «інших» екзотичними.