Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

В останні десятиліття, коли самого марксизму-ленінізму бракує для розбудови держави, лідери Китаю пильно вишукували альтернативні способи утвердити та обґрунтувати свою роль. «Сяйниста династія» була китайською династією, що досягла успіху в багатьох сферах, тож її можна було використовувати, щоб просувати націоналізм, який партія могла контролювати. Конфуціанство може заохочувати до послуху й спільних дій на користь інтересів держави та Китаю. Боротьба Сі проти корупції в суспільстві також потребує більше легітимності, адже кампанія наразилася на спротив. Філософія Конфуція, у якій йдеться про те, як має поводитися держава та високопосадовці, щоб досягти спільного блага, може стати неабиякою підтримкою й опорою. Як і відомі історії про безжальну кампанію імператорів династії Мін проти корупції наприкінці ХIV і в XV столітті.

Китайське партійне керівництво також постійно згадує видовищні морські мирні експедиції династії Мін до узбережжя Східної Африки в XV столітті, щоб надихнути суспільство й показати, яким воліє бути новий Китай. Я повернуся до цих експедицій згодом, а наразі лише зазначу, що з технологічного й організаційного погляду вони абсолютно перевершували майбутні морські походи Колумба та Васку да Ґами. На внутрішньополітичному рівні розповіді про ці експедиції закликають китайців іти у світ як представників китайської цивілізації й завойовувати повагу[94]. На зовнішньополітичному рівні вони підкреслюють мирні наміри Китаю. Таке використання минулого династії Мін стало актуальною проблемою політики, адже Китай незабаром відвоює ту чільну позицію, що мав у XVI столітті.

Отже, сучасне значення династії Мін — це приклад того, що минуле не лише співіснує із сучасністю, а й загрожує їй. Подібно президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган дістає ісламо-османську імперію з музеїв, покликаючись на неї як на попередницю і взірець того, якою хоче стати сучасна Туреччина.

  «Султан» Ердоган і Османська імперія

Двадцять дев’ятого травня 2011 року президент Ердоган повідомив, що всі автобуси в Стамбулі їздитимуть із прапором на згадку про те, як османи завоювали християнський Константинополь 558 років тому, 29 травня 1453 року[95]. Це рішення втілює історичну та радикальну зміну в турецькій державотворчій ідеології, тож його можна вважати за відкриту конфронтацію із християнською Європою, чиїм союзником Туреччина є в НАТО. Це цілком імовірно, але тут, по-перше, йшлося про нову внутрішню політику, а по-друге, про регіональні амбіції Туреччини. Те, що ісламське завоювання столиці східної Церкви тепер стало святом, безпосередньо суперечило політиці батька сучасної Туреччини — Кемаля Ататюрка (1881—1938). Якщо Ататюрк обстоював світський націоналізм, то Ердоган намагався закласти підвалини націоналізму, натхненого ісламом[96]. Ататюрк прагнув покласти край османській традиції: він забороняв вкривати голову в університетах і школах, заборонив політичні партії, що мали релігійну програму, а також запровадив європейський алфавіт замість арабських символів. Це був один із головних архітекторів формального розпаду Османської імперії та ісламського халіфату 1924 року. Так Ердоган намагався відмотати частину історії до доататюрківських часів. І у внутрішній, і в зовнішній політиці Туреччина тепер мала захищати іслам. Пропагована велич могутньої Османської імперії мала допомогти створити нову національну єдність, згуртовану навколо ісламу, а не турецького націоналізму, і водночас сприяти Ердогану та новим геополітичним амбіціям Туреччини.

Коли 2011 року Ердоган асоціював себе та свою партію ПСР із перемогою Османської імперії над християнською Візантією, він зайняв позицію в боротьбі в самому ісламському світі, і в боротьбі за вплив із Саудівською Аравією та Іраном. Позаяк Туреччина стала головною базою Братів мусульман, після того як тих у Єгипті визнали терористичною організацією й відтак вислали, багато ісламістів вважають Османську імперію за приклад ісламської боротьби проти Заходу. Інші вважають ердоганівське відновлення османської традиції за перешкоду для європейського майбутнього Туреччини, зокрема тому, що, на їхню думку, Османська імперія занепала через іслам[97], головну причину вад технічного, політичного й економічного розвитку й лібералізації. Ще інші вважають Османську імперію за приклад вдалого мультикультуралізму, а критики такого погляду стверджують, що це була мультиетнічна імперія, яка ґрунтувалася на систематичній дискримінації всіх, окрім мусульман.