Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Офіційне святкування османських перемог 1453-го актуалізує історію Османської імперії і з інших причин. Подамо кілька прикладів: нерозв’язане національне питання курдів, які живуть у чотирьох країнах Близького Сходу, а також у багатьох європейських країнах, — це головно результат наднаціонального характеру Османської імперії й того, як вона розпалася незадовго після Першої світової війни. Занепад Лівії як держави після того, як Муаммара Каддафі скинули й убили, годі зрозуміти, якщо не знати, як цією країною керували впродовж п’ятисот років за влади османів. Напруга на Балканах, між сербським антиісламським націоналізмом і мусульманським Косовом, — це наслідок вдалого експансіонізму Османської імперії.

Османська імперія стала актуальною в Норвегії також через іншу й безпосереднішу причину. Велика частина мігрантів з Азії й Африки до Норвегії походять із районів, якими в певні періоди правили османи, — або вони мають балканське, іракське чи сирійське походження, належать до курдів чи турків, або походять з Еритреї, Ефіопії чи Сомалі в Африці. Османський період історії Туреччини актуалізований також через активну роль турецького уряду щодо іммігрантських громад, почасти щоб посилити позиції Ердогана на батьківщині, почасти щоб просувати позицію Туреччини щодо інших мусульманських країн Близького Сходу. Зовнішня політика Норвегії також тривалий час була зосереджена на регіонах, які довго були частиною Османської імперії та потерпали від внутрішніх і регіональних конфліктів, частково посилюваних історичною роллю імперії — як-от Палестинське питання, війна в Лівії, тривалі війни між Еритреєю та Ефіопією, війни в Іраку та Сирії й навіть громадянська війна в Судані. Якщо проглянути дебати, які точилися в норвезькому парламенті щодо політики в цих регіонах, ми побачимо, що спадок Османської імперії та її вплив на політичну гру в цих регіонах ані згадували, ані розуміли.

  Інтерпретація та стереотипи

Щоб хоч трохи збагнути, що сталося під час розвитку династії Мін та Османської імперії 500 років тому, цей розвиток потрібно розуміти історично, тобто як закінчене минуле. Це передбачає, що аналіз водночас розглядатиме, як політичні áктори цю історію використовували й використовують досі. А втім, потрібно знати й відмежовуватися від суб’єктивних методів інтерпретації, які бачать світ через призму політики чи ідеології або сприймають його лише через панівну традицію.

Певна річ, годі спостерігати за хаотичною, некерованою реальністю й не фільтрувати її. На ці фільтри зазвичай впливають потужні світогляди та сучасні самосприйняття різних народів. Тому потрібно спробувати наблизитися до такого проблемного питання, як історія Китаю й Османської імперії, так дистанційовано та збалансовано, як можна. Серед небагатьох наявних методів — дослідити, як на аналіз цих держав вплинуло те, як їх розуміли впродовж історії. Саме тому важливо визначити та обговорити особливості європейських інтерпретацій. Крім цього, такі традиції становлять важливу частину світової історії.

  Захід і Китай

Коли французькі філософи та реформатори суспільства Монтеск’є і Вольтер у XVIII столітті читали одну книжку про Китай[98], вони дійшли різних висновків щодо того, як зображувати та розуміти Серединне царство. Вольтер сприймав Китай як таке собі ідеальне суспільство: у китайців не було духівництва, що на них тиснуло, як католицька церква у Франції та Європі, вони жили без дворянства, а найосвіченішим класом у суспільстві були високопосадовці. Він бачив, що китайці мали ідеалізовану моральну науку. Вольтер погоджувався з німецьким філософом Ґоттфрідом Ляйбніцом, який раніше запропонував, щоб китайські місіонери їздили в Європу й розповідали про своє практичне розуміння життя[99]. Наприкінці XVIII століття Вольтер пропонував брати Китай за взірець саме тоді, коли країну заледве можна було вважати за зразкову. Монтеск’є натомість сприймав Китай як східну, політично відсталу, деспотичну державу, ігноруючи досягнення режиму. Він зосереджувався на теорії буржуазної держави, а зображуючи Китайську імперію як деспотичний режим, намагався підкреслити, що його визначення форм правління теоретичне. Річ у тім, що обидва філософи тлумачили Китай через призму власних політичних проєктів на батьківщині — це один із багатьох ранніх прикладів того, як боротьба за «справжній Китай» перебувала під впливом політично-ідеологічних течій у Європі та на Заході.

У ХІХ столітті, коли соціологи, історики та політики намагалися обґрунтувати, чому саме Англія вела світ у промислову еру, потрібно було зрозуміти провали Китаю. Ця країна в очах громадськості стала втіленням стагнації, варварства й неволі, тобто всього того, чим Європа вже не була. Відтоді як Марко Поло в XIІІ столітті описав враження від Китаю Хубілая в «Подорожах Марко Поло», європейці сприймали Китай як країну, що в багатьох сферах була витонченіша й складніша за Європу[100].