Історик

Ми сиділи у відкритому ресторані в Буді, недалеко від Замкової гори, і дивилися через Дунай на будинок парламенту на боці Пешта. Усе ще було світло, небо відкидало блакитнувато-рожеві відблиски на воду. Г’ю вибрав це місце — воно було одне з його улюблених місць. Перед нами по вулицях ішли жителі Будапешта різного віку, багато хто з них зупинявся біля балюстради над річкою й милувався прекрасним краєвидом, наче й вони ніколи не могли надивитися на своє місто. Г’ю замовив кілька національних страв, щоб я покуштував їх. Вечерю ми почали із золотаво-коричневого хліба й пляшки токайського — знаменитого вина з північного сходу Угорщини, як він мені пояснив. Ми поговорили про наші університети, про-мою дисертацію (він посміхнувся, коли я розповів йому про помилку професора Шандора щодо моєї роботи), говорили про дослідження Г’ю з історії Балкан і його книгу про оттоманські міста в Європі.

— Щось украли? — Г’ю наповнив мій келих.

— Нічого, — похмуро сказав я. — Звичайно, я не залишив там ні грошей, ні цінних речей, а паспорт у чергового або в поліції, наскільки я знаю.

— Тоді що вони шукали? — Г’ю мовчки запропонував тост і зробив ковток.

— Це дуже, дуже довга історія, — зітхнув я. — Але вона пов’язана саме з тим, про що нам треба поговорити.

Г’ю кивнув.

— Добре, тоді почнімо.

— Якщо ви теж візьмете участь.

— Авжеж.

Я випив півсклянки вина для хоробрості й почав усе із самого початку. Мені не потрібне було вино, аби набратися сміливості й розповісти Г’ю Джеймсу всю історію Россі. Якби я не розповів йому все, тоді не дізнався б усю його історію. Він слухав, не видавши ні звуку, і було видно, що історія його поглинула, але коли я розповів про рішення Россі поїхати в Стамбул, він підскочив.

— Боже, оце так! — вигукнув він. — Я й сам думав туди їхати. Я був там двічі, але ніколи не шукав Дракулу.

— Дозвольте мені полегшити ваше завдання.

Цього разу я наповнив його келих і розповів йому про пригоди Россі в Стамбулі, а потім про його зникнення, після чого в Г’ю округлилися очі, хоча він нічого не сказав. І нарешті я описав нашу з Хелен зустріч, не упустив нічого, крім її претензій до Россі. Я розповів про всі наші подорожі й дослідження і про зустріч із Тургутом.

— Розумієте, — закінчив я, — після всього цього я не дивуюся, що в моєму номері все перевернули догори ногами.

— Отакої… — він замислився на хвилину. На той час ми вже встигли з’їсти велику кількість тушкованого м’яса й соління, і Г’ю з сумом відклав виделку, яка більше не знадобилася. — Це неймовірно, що ми тут зустрілися. Але я дуже вражений зникненням Россі, дуже вражений. Це досить жахливо. Я б і не подумав, перш ніж почув вашу історію, що під час вивчення Дракули можуть відбуватися незвичайні речі. За винятком, звичайно ж, того, що протягом усього часу в мене було якесь дивне почуття стосовно цієї книги. Ученому не варто керуватися тільки дивними почуттями, але так воно і є.

— Я бачу, що не зловжив вашою довірливістю, хоча боявся, що буде саме так.

— Ці книги, — задумливо сказав він. — Я нарахував чотири: моя, ваша, професора Россі й та, що належить професорові зі Стамбула. Дуже дивно, що існує чотири такі схожі книги.

— Ви коли-небудь зустрічалися з Тургутом Бора? — запитав я. — Ви казали, що були в Стамбулі кілька разів.

Він похитав головою.

— Ні, я ніколи не чув цього імені. Але ж він займається літературою, тож на історичному факультеті ми не могли зустрітися, як і на будь-якій конференції. Я був би вам дуже вдячний, якби ви познайомили нас колись, якщо, звичайно, можете. Я ніколи не був у тому архіві, що ви описали, але читав про нього в Англії й мав на думці туди дістатися. Ви позбавили мене проблеми, саме так ви й сказали. Знаєте, я ніколи не думав про дракона у своїй книзі як про карту. Це неймовірна ідея.

— Так, до того ж, можливо, саме вона стала для Россі питанням життя й смерті, — сказав я, — але тепер ваша черга. Як ви знайшли свою книгу?

Г’ю спохмурнів.

— Як у вашому й у двох інших випадках, я не знайшов, а одержав книгу, хоча звідки й від кого, я не можу сказати. Можливо, мені треба розповісти вам трохи про себе, — він замовк, і я відчув, що ця тема була важкою для нього. — Бачте, я закінчив Оксфорд дев’ять років тому і потім почав викладати в Лондонському університеті. Моя сім’я живе в Камбрі — небагата родина. Вони боролися, як і я, за те, щоб у мене була краща освіта. Я завжди почувався чужим, особливо у школі, куди мене влаштував мій дядько. Напевно, я вчився краще, ніж інші, намагаючись бути відмінником. Історія із самого початку захопила мене.

Г’ю витер губи серветкою й похитав головою, ніби згадуючи забави юності.

— Наприкінці другого курсу в університеті я зрозумів, що справи в мене йдуть непогано, і це підбадьорило мене. Потім почалася війна, й усе обірвалося. Я провчився приблизно три роки в Оксфорді. Там, до речі, я вперше почув про Россі, хоча жодного разу не зустрічався з ним: він, мабуть, виїхав в Америку невдовзі після того, як я вступив до університету.

Він погладив підборіддя великою обвітреною долонею.