Історик

— Я не хотіла залишати жодного камінця не перевернутим, тому прочитала величезну кількість матеріалу з історії Валахії й Трансільванії. На це пішло в мене кілька місяців. Я навіть змусила себе прочитати те, що було румунською мовою. Переважна більшість історичних документів про Трансільванію — угорські, адже століттями тут панувала Угорщина, але є також кілька румунських джерел. Це збірки фольклорних пісень Трансільванії й Валахії, складені анонімним автором. Деякі з них є чимось більшим, ніж фольклорні пісні, — це епічні поеми.

Я був трохи розчарований. Я очікував побачити рідкісний історичний документ, щось про Дракулу.

— У якомусь тексті згадується наш друг?

— Ні, боюся, що ні. Але тут була одна пісня, яка застрягла в мене в голові, і я знову про неї згадала, коли ти сказав, що Селім Аксой хотів показати нам в архіві Стамбула. Це той уривок про карпатських ченців, які заїхали у Стамбул возом, запряженим мулами, пам’ятаєш? Шкода, що ми не попросили Тургута записати для нас переклад.

Хелен стала дуже обережно гортати книгу. Деякі довгі тексти були проілюстровані: спочатку гравюри, що копіювали орнаменти народної вишивки, але були також грубо намальовані дерева, будинки, тварини. Надруковано було акуратно, але сама книга була міцною, грубо зробленою. Хелен провела пальцем по перших рядках якоїсь пісні, повільно рухаючи губами, і похитала головою.

— Деякі пісні такі сумні, — сказала вона. — Ми, румунці, у глибині душі дуже відрізняємося від угорців.

— Чим саме?

— Є угорське прислів’я: «Мадяр насолоджується зі смутком». І це правда, в Угорщині дуже багато сумних пісень, у селах багато насильства, пияцтва й самогубств. Але румуни ще сумніші, набагато сумніші. Ми сумуємо не від життя — сум у нас самих.

Хелен нахилилася над старою книгою, при цьому тінь її густих він упала на щоки.

— Послухай ось цю — типова пісня. — Вона перекладала затинаючись, і в результаті вийшло щось на зразок ось такої пісні — я узяв її із власної збірки дев’ятнадцятого сторіччя:

Як посміхалася дитина, що пішла в інший світ,
Тепер сестра молодша посміхнулась
І каже матері: «О мамо люба,
Моя улюблена сестричка померла
і сказала мені не боятися.
Життя, що не встигла прожити,
вона мені віддала,
Щоб я тобі якомога більше радості дала.
Та мати не підводить голови,
Сумує над порожньою колискою.

— Боже мій, — сказав я, здригнувшись. — Тепер зрозуміло: народ, який складав такі пісні, міг легко повірити у вампірів і навіть створити їх.

— Так, — сказала Хелен, киваючи головою й перегортаючи далі. — Почекай, — раптом сказала вона: — Ось це може бути саме воно. — Хелен показувала на невеликий вірш із орнаментом під ним, що зображував будинки й тварин у густому лісі.

Я сидів кілька довгих хвилин, чекаючи, поки Хелен мовчки читала, нарешті вона підвела голову. Її обличчя сяяло від хвилювання.

— А зараз я покажу тобі додатковий переклад.

Я вже двадцять років зберігаю цей запис у своїх документах:

Вони під’їхали до воріт великого міста,
Вони прийшли до великого міста із землі смерті.
Ми люди Бога, люди Карпат.
Ми святі люди, ченці,
Але ми принесли тільки сумні звістки.
Ми принесли звістки про чуму великому місту.
Ми служимо нашому господареві,
ми прийшли оплакати його смерть.
Вони під’їхали до воріт великого міста,
І місто заплакало разом з ними,
Коли вони ввійшли.

Тремтіння пройшло по моєму тілу після цього дивного вірша, але я мусив заперечити:

— Надто вже все загально. Згадуються Карпати, але про них може йти мова в десятках і сотнях старих текстів. А «великим містом» може бути будь-яке місто. Може, це означає Місто Боже, Царство небесне?

Хелен заперечила:

— Я не думаю, що це так, — сказала вона. — Для людей Балканського півострова, Центральної Європи, для християн та мусульман великим містом завжди був Константинополь, окрім тих людей, які здійснювали паломництва в Єрусалим або Мекку протягом сторіч. Чума й ченці, здається, якось стосуються уривку Селіма Аксоя. Чи не сам Влад Тепес їхній господар?

— Може бути, — визнав я із сумнівом, — але як би мені хотілося, щоб у нас було більше інформації. Як давно було складено ці пісні?