Історик

— Вона завжди зі мною, — сказав він суворо. — Ну, май — же завжди. Насправді я залишив її в номері на час доповіді, бо вирішив, що там вона буде в безпеці, поки я робитиму доповідь. Коли я думаю про те, що її можуть украсти… — він замовк. — Вашої книги не було в номері?

— Ні, — я мимоволі посміхнувся. — Я завжди ношу її з собою.

Г’ю обережно відсунув чашку з кавою й відкрив свій портфель. Звідти він дістав поліровану дерев’яну коробку, а з неї — згорток у тканині і поклав його на стіл. Усередині була книга, менша за мою, але у такій самій палітурці. Сторінки були темніші, більш обшарпані, ніж в моїй книзі, але дракон у центрі, надрукований яскравими червоним і чорним кольорами, був такий самий: він заповнював сторінку до самих країв і дивився на нас. Не вимовивши ні слова, я відкрив свій портфель, дістав свою книгу і, розкривши її на зображенні посередині, поклав біля дракона Г’ю. Вони були ідентичні, подумав я, нахиляючись ближче.

— Погляньте на ці плями, навіть вони однакові. Вони друкувалися з одного кліше, — сказав Г’ю, понизивши голос.

Він мав рацію, я це бачив.

— Знаєте, це нагадує мені про дещо. Я забув розповісти. Ми з міс Россі сьогодні ввечері перед тим, як піти в готель, зайшли в університетську бібліотеку — вона хотіла згадати щось, прочитане кілька років тому, — я описав йому книгу румунських народних пісень і страхітливий вірш про ченців та велике місто. — Вона подумала, що це може якось стосуватись історії зі стамбульського манускрипта, про який я вам розповідав. Вірш був дуже загальним, але у верхній частині сторінки була гравюра: у лісовій хащі виднілися церква, дракон, а також слово.

— Дракула? — припустив Г’ю, як і я в бібліотеці.

— Ні, Івіреану, — я відкрив запис у своїй записній книжці й показав йому написання слова.

Г’ю широко розкрив очі.

— Але це неймовірно! — вигукнув він.

— Що? Кажіть швидше!

— Просто це слово я теж бачив учора в бібліотеці.

— У тій самій бібліотеці? Де? У тій самій книзі? — мені бракувало терпіння, щоб дочекатися відповіді.

— Так, у тій самій університетській бібліотеці, але в іншій книзі. Я цілий тиждень шукав матеріал для своєї теми, оскільки наш друг не виходить у мене з голови, то я весь час наштовхуюсь на його ім’я. Ви ж знаєте, що Дракула й Хуняді були лютими ворогами, а потім Дракула з Матьяшем Корвінусом, тому це ім’я раз у раз впадає у вічі. За обідом я казав вам, що знайшов манускрипт, замовлений Корвінусом — той, де згадується про примару в амфорі.

— О так, — я жваво відгукнувся. — Саме там ви бачили слово «Івіреану»?

— Насправді ні. Манускрипт Корвінуса дуже цікавий, але з інших причин. У ньому говориться, так… я переписав дещо, оригінал латиною.

Він дістав записну книжку й прочитав мені кілька рядків.

— «Року Божого 1463 покірний слуга короля пропонує йому ці слова з великих писань, для того, щоб дати Його Величності інформацію про прокляття вампіра, нехай згорить він у пеклі. Складено для колекції Його Величності.

Нехай вона допоможе йому вилікувати наше місто від зла й покінчити з присутністю вампірів, щоб чума трималася якнайдалі від наших будинків». І так далі. А потім старанний книжник, ким би він не був, наводить посилання на різні класичні праці, включаючи казки про примару в амфорі. Манускрипт датований першим роком після арешту Дракули, роком його ув’язнення у замку Буди. Знаєте, коли ви розповіли про хвилювання турецького султана, про які ви прочитали в тих документах у Стамбулі, я подумав, що Дракула завдавав клопоту скрізь, де тільки з’являвся. Обидва документи згадують чуму, обидва називають вампіра. Дуже схоже, чи не правда?

Він замовк і замислився.

— Насправді цей зв’язок із чумою не такий уже й примітний, якось у бібліотеці Британського музею я прочитав в одному італійському документі, що Дракула використовував бактеріологічну зброю проти турків. До речі, він, напевно, був одним із перших європейців, які використовували таку зброю. Він любив посилати своїх людей, заражених інфекційними хворобами й переодягнених оттоманами, у табори турків.

При світі ліхтаря очі Г’ю здавалися вузькими, обличчя змінилося. Мені спало на думку, що в особі Г’ю Джеймса ми знайшли відданого і розумного союзника.

— Це вражає, — визнав я, — але як же щодо слова «Івіреану»?

— О, вибачте, — Г’ю посміхнувся мені, — я ухилився від теми. Так, я справді бачив це слово в бібліотеці три чи чотири дні тому, здається, в румунському Новому Завіті, видання сімнадцятого століття. Я переглядав його, бо дизайн обкладинки дуже нагадував оттоманський дизайн. На титульній сторінці, униату, було слово «Івіреану» — я впевнений, що це було те саме слово. Чесно кажучи, я не дуже замислився над цим, бо часто натрапляю на румунські слова, які спантеличують мене, — я дуже погано знаю цю мову.

Воно привернуло мою увагу через красивий шрифт. Я подумав, що це була назва місцевості або міста.

Я застогнав.

— І це все? Ви бачили його ще де-небудь?

— Боюсь, що ні, — Г’ю згадав про свою забуту чашку кави. — Якщо я знову натраплю на нього, можете бути певні, я дам вам про це знати.