Історик

Мій настрій ще погрішився б, якби тієї миті не під’їхало таксі. Вийшла Хелен, заплатила водієві й увійшла через величезні двері. Вона не помітила мене — у неї був серйозний і стриманий вигляд. Вона була якась замислена, що я іноді помічав у ній, закутана в чорно-червону шаль із вовни, якої раніше я ніколи не бачив на ній, — напевно, це був подарунок від тітки. Ця шаль пом’якшувала тверді лінії її костюму й плечей, а шкіра була білою і навіть сяяла у тьмяному освітленні вестибюля. Вона була схожа на принцесу, і я безсоромно розглядав її, поки вона не побачила мене. Проте не тільки її краса, яку підкреслювала ніжна вовна й королівський вигин підборіддя, привернула мою увагу. Я знову згадав, — при цьому неприємне тремтіння пройшло по моєму тілу, — той портрет у кімнаті Тургута. Гордо піднесена голова, довгий прямий ніс, великі темні очі з важкими прикритими повіками. Можливо, я просто дуже стомився, сказав я собі, а коли Хелен побачила мене й посміхнулася, та картинка зникла з моєї уяви.

Розділ 43

Якби я не розбудила Барлі або якби він їхав сам, він, напевно, проспав би до самого іспанського кордону, де його грубо розбудили б іспанські митники. Врешті-решт він напівсонний ступив на перон у Перпіньяні, тому мені самій довелося питати про дорогу до автобусної станції. Провідник у синій куртці насупився, мабуть, уважаючи, що в такий час ми мусимо бути вдома в дитячій кімнаті. Куди ми їдемо? Я сказала, що ми хотіли б сісти на автобус у Ле Бен, і він похитав головою. Щоб сісти на цей автобус, нам доведеться чекати до ранку — хіба я не знала, що вже майже північ? Поруч є готель, де я й мій «брат», вставила я поспішно, можемо зняти кімнату. Провідник оглянув нас, звернувши увагу на моє темне волосся і юність, а потім на біляве волосся Барлі, після чого він цмокнув язиком і пішов геть.

Світанок наступного ранку був світліший і кращий, ніж учора. Коли я зустрівся з Хелен у їдальні за сніданком, мої вечірні передчуття здалися мені далеким сном. Сонце визирало крізь запилені вікна й освітлювало білі скатертини й важкі чашки для кави. Хелен, сидячи за столом, робила якісь записи в маленькому блокноті.

— Доброго ранку, — привіталася вона, коли я сів і налив собі кави. — Ти готовий познайомитися з моєю матір’ю?

— Ні про що інше і не думав з тієї миті, як ми приїхали в Будапешт, — зізнався я. — Як ми дістанемось туди?

— До її села можна доїхати на автобусі, воно знаходиться на північ від міста. У неділю вранці туди йде лише один автобус, тому треба не спізнитися на нього. Їхати доведеться десь годину дуже нудними околицями.

Я сумнівався в тому, що мені може щось набриднути під час цієї поїздки, але промовчав. Одне питання усе ще бентежило мене:

— Хелен, ти впевнена, що хочеш, аби я поїхав разом із тобою? Ти можеш поговорити з нею сама. Може, вона ніяковітиме, коли ти приїдеш із незнайомцем, до того ж американцем. А якщо в неї будуть неприємності через мене?

— Саме у твоїй присутності їй буде легше говорити, — різко відповіла Хелен. — Зі мною вона дуже стримана. Ти зачаруєш її.

— Ну, раніше мене ніхто не вважав чарівним.

Я взяв собі три шматки хліба й масло.

— Не переймайся — ти не такий, — Хелен обдарувала мене своєю найсаркастичнішою посмішкою, але мені здалося, що в її очах промайнув якийсь вогник. — Річ у тім, що мою маму дуже легко зачарувати.

Хелен, видно, хотіла додати: «Россі зачарував її, то чому ж у тебе не вийде?» — але я вирішив закрити цю тему.

— Сподіваюсь, ти попередила її про наш приїзд.

Мені було цікаво, чи розповість вона матері про те, що на неї напав бібліотекар. Маленький шарф був щільно зав’язаний на її шиї, я намагався не дивитися на нього.

— Тітка Єва повідомила їй учора ввечері, — спокійно сказала Хелен, передаючи мені джем.

Автобус, у який ми сіли в північній частині міста, повільно петляв околицями, як і казала Хелен. Ближні райони були дуже зруйновані війною, далі тяглися кістяки нових будинків, вони пнулися вгору — білі, немов могильні плити для гігантів. Це був комуністичний прогрес, до якого вороже ставилися в західній пресі. Він полягав у тому, що мільйони людей по всій Східній Європі заганялися в одноманітні квартири висотних будинків. Автобус зупинявся біля кількох таких комплексів, мені було цікаво, наскільки вони були охайними: поруч із кожним будинком були розбиті сади з яскравими квітами, над якими пурхали метелики. На лаві поруч із будинком біля автобусної зупинки сиділи двоє старих чоловіків у білих сорочках і темних жилетах і грали в якусь настільну гру — з такої відстані я не міг розібрати, в яку саме. Кілька жінок у яскравих блузах (недільний одяг?) сіли в автобус, одна з них несла клітку з живою куркою. Водій впустив її з усіма іншими, жінка сіла позаду й почала плести.