Історик

Не можу з певністю сказати, кого я очікував побачити: можливо, історія про Россі й народження Хелен змусила мене уявляти сумні очі старіючої красуні, мрійливої, безпорадної. Жінка переді мною трималась так само прямо, як і Хелен, хоча була менша на зріст від своєї дочки, у неї було спокійне, доброзичливе обличчя, круглі щоки й чорні очі. Темне волосся вона зав’язала у хвіст. На ній було плаття в смужку й квітчастий фартух. На відміну від тітки Єви, вона не надівала прикрас, не робила макіяжу, її одяг був схожий на одяг домогосподарок, яких я бачив на вулиці. Вона була зайнята хатніми справами, оскільки рукава були закочені до ліктів. Жінка по-дружньому потисла мені руку, нічого не сказала, але подивилася мені просто в очі. Потім на мить я побачив ту сором’язливу дівчину, якою вона була двадцять років тому: вона ховалася в глибині цих темних, оточених маленькими зморшками очей.

Жінка запросила нас увійти й посадила за стіл, на який вона поставила три тріснуті чашки й тарілку із бубликами. Я відчув запах кави. Вона різала овочі, різкий запах свіжої цибулі й картоплі завис у повітрі.

Це була її єдина кімната, тепер я це зрозумів і намагався не озиратися навколо. У кімнаті було ідеально чисто: вузьке ліжко в куті накрите білою стьобаною ковдрою й прикрашене маленькими подушками, вишитими по краях яскравими нитками. На столі поруч із ліжком лежали книга й окуляри, стояла гасова лампа. Поруч — стілець, у ногах ліжка — дерев’яна скриня, оздоблена квітами. У кутку, де ми сиділи, були тільки піч та стільці. Не було ні електрики, ні ванної (пізніше я довідався про прибудову за будинком на задньому дворі). На одній стіні висів календар із зображенням фабричних робітників, на іншій — вишитий червоними й білими нитками рушник. У вазоні росли квіти, білі штори висіли на вікнах. Біля маленької грубки акуратно складені дрова — усе дихало теплом і затишком.

Мати Хелен посміхнулася мені, трохи соромливо, і тоді я вперше помітив її схожість із тіткою Євою і, здається, зрозумів, що в ній зацікавило Россі. У неї була неймовірно м’яка посмішка, що починалася повільно, а потім розцвітала, дозволяючи побачити відкритість душі, — вона майже сяяла. Але зникла вона так само повільно, коли жінка знову сіла різати овочі. Вона подивилася на мене й сказала Хелен щось угорською.

— Вона хоче запропонувати тобі каву.

Хелен підвелася, підійшла до печі, налила мені кави, поклала цукру із бляшаної банки. Її мати поклала ніж і підсунула тарілку з бубликами. Я чемно взяв один і подякував її невміло угорською. Сліпуча посмішка знову повільно заіскрилася, мати подивилась на мене, потім на Хелен і знову сказала щось, мені не зрозуміле. Хелен почервоніла й почала готувати каву.

— Що таке?

— Нічого, просто сільські ідеї моєї матері, от і все.

Вона підійшла, сіла за стіл, налила і поставила чашку кави для матері, а потім налила й собі.

— Зараз, Поле, якщо ти дозволиш, я запитаю, як у неї справи, які новини в селі.

Поки вони розмовляли, — Хелен швидко говорила, а її мати бурмотіла відповіді, — я дозволив собі знову оглянути кімнату. Ця жінка жила не тільки надзвичайно просто (можливо, її сусіди теж так жили), але вона жила у цілковитій самітності. Я бачив тільки дві або три книги, ні тварин, ні рослин. Це було схоже на келію черниці.

Знову подивившись на неї, я помітив, яка вона молода, набагато молодша від моєї матері. У неї було чимало сивого волосся, зморшки, але відчувалося в ній і щось здорове й міцне, привабливість, що не залежала ні від віку, ні від моди. Вона могла б уже кілька разів вийти заміж, подумав я, але вирішила жити в монастирській тиші. Вона знову посміхнулася мені, і я посміхнувся у відповідь: її обличчя було таким милим, що мені доводилося стримувати себе, щоб не простягнути руку й не торкнутися її пальців, які ніжно чистили картоплю.

— Моя мати хоче знати про тебе все, — звернулася до мене Хелен, і за її допомогою я відповів якомога повніше на кожне запитання, які вона ставила мені угорською мовою.

Вона дивилася зацікавлено, як повноправний співрозмовник, і здавалося, ніби ми могли розуміти одне одного без перекладача. З якої частини Америки я родом? Чому я приїхав сюди? Хто мої батьки? Вони не проти, що я виїхав так далеко? Як я познайомився з Хелен? Серед цих запитань були такі, які Хелен відмовилася перекладати, під час одного з них вона ніжно погладила дочку по щоці. У Хелен був обурений вигляд, і я не наполягав на перекладі. Натомість ми продовжували говорити про моє навчання, плани, улюблені страви.