Історик

— Професори, — сказав він тихо, — на мого друга втретє напав вампір, тепер містер Ерозан помирає. Якщо у такому стані він помре природно, то невдовзі стане живим мерцем. — Він витер чоло своєю великою рукою. — Зараз настає жахлива мить, я мушу попросити вас піти з кімнати. Мадам, вам не можна цього бачити.

— Будь ласка, дозвольте нам допомогти вам, — почав було я, але Хелен зробила крок уперед.

— Дозвольте мені залишитися, — сказала вона Тургуту, понизивши голос. — Я хочу знати, як це робиться.

На якусь мить я подумав, навіщо їй такі знання, але потім мені спало на думку, що вона все-таки етнограф. Тургут подивився на неї, а потім поступився без слів і знову схилився над тілом. Я сподівався, що помилився, що все це неправда, але Тургут щось шепотів на вухо своєму другові. Він узяв містера Ерозана за руку й погладив її.

Потім (це, напевно, було найжахливіше з наступних дій) Тургут пригорнув руку друга до свого серця й пронизливо зойкнув. Слова, здавалося, йшли із глибини історії, не тільки дуже давньої, але й занадто далекої для мене, щоб розібрати окремі склади. Цей крик горя був схожий на скликання до молитви муедзинів, яке ми чули в мінаретах міста, тільки крик Тургута більше був схожий на виклик пеклу — це була низка нот, що сповнювали жахом, ніби це волали мільйони турецьких солдатів у тисячах таборів оттоманського війська. Я раптом побачив майоріння прапорів, кров біля ніг коней, спис і півмісяць, криві турецькі шаблі й блиск залізних кольчуг на сонці, покалічені гарні молоді голови, обличчя, тіла. Я почув крики людей, які віддають себе в руки Аллаха, і далекий плач їхніх батьків та матерів. Я відчув запах горілих будинків і свіжої запеченої крові, порох пострілу гармати, запах мостів, наметів і кінських тіл, які палали.

Але найдивнішим було те, що у цьому крику я зрозумів знайомі слова: «Kaziklu Bey! — Проколюючий!» Посеред цього хаосу, я, здавалося, побачив постать, що відрізнялася від усього іншого. Це був чоловік на коні в чорній мантії, він вирізнявся на тлі багатобарвної юрби, зі спотвореним вищиреним обличчям, із мечем, який рубає оттоманські голови, що важко котяться в загострених шоломах.

Голос Тургута стих, і я знову побачив його навколішках перед умираючим. Хелен, слава Богові, стояла поруч із мною, я було хотів запитати її про щось, але побачив, що вона відчула той самий жах від крику Тургута. Я неохоче згадав, що кров Проколюючого текла в її жилах. Вона на мить обернулася до мене. Її обличчя було блідим, але спокійним. Я відразу згадав, що кров Россі, ніжна, аристократична, тосканська й англійська, також текла в ній, і я побачив у її очах незрівнянну доброту погляду Россі. Тієї миті — а не пізніше, не вдома, в церкві моїх батьків, перед священиком — саме тоді вона стала моєю дружиною. Тоді я віддав їй своє серце й заприсягся бути відданим їй усе життя.

Тургут, тепер уже мовчки, поклав молитовні чотки на шию другові, через що його тіло трохи здригнулося, і витяг із коробки інструмент, довший за мою долоню, виготовлений із блискучого срібла.

— Раніше мені ніколи не доводилося робити це. Боже, збережи мене й моє життя, — сказав він тихо.

Він розстебнув сорочку містера Ерозана, і я побачив стару шкіру, завитки сірого, немов попіл, волосся на грудях. Груди важко здіймалися й опускалися. Селім мовчки обшукав кімнату й приніс Тургуту цеглину, яку, напевно, господар використовував, щоб підпирати двері. Тургут узяв цеглину в руку, зважив на руці. Потім присунув вістря кілка до лівого боку грудей нещасного й почав повільно наспівувати. Цього разу я вловив слова, які пам’ятав звідкись — із книги, фільму, розмови? — «Аллах акбар, Аллах акбар» — Великий Аллах. Я знав, що неможливо змусити Хелен піти з кімнати, і сам теж не міг піти звідти. Але я відступив на крок назад і, коли опустилася цеглина, потягнув за собою Хелен. Велика рука Тургута рухалася впевнено. Селім рівно тримав кілок, який із глухим стукотом увійшов у тіло. Кров повільно потекла, заливаючи бліду шкіру. Обличчя містера Ерозана спотворилося в жахливих конвульсіях, і на мить його губи розсунулися в собачому оскалі, оголюючи жовті зуби. Хелен пильно дивилася, і я не наважувався відвести погляду: я не хотів, щоб вона дивилася на щось, чого я не міг бачити разом із нею. Тіло бібліотекаря сіпнулося, кілок раптово ввійшов по саме руків’я, і Тургут відхилився назад, ніби очікуючи. Його губи тремтіли, а піт лився градом по його обличчю.

За мить тіло розслабилося, а потім й обличчя: губи мирно стулилися, видих вийшов з його грудей, ноги у потертих шкарпетках сіпнулися й завмерли. Я міцно тримав Хелен і відчував тремтіння її тіла, але вона все-таки нерухомо стояла поруч. Тургут узяв руку свого друга й поцілував її. Я побачив, як сльози течуть по його почервонілому обличчю, по щоках, гублячись у вусах. Він затулив очі рукою. Селім розправив чотки на грудях бібліотекаря, підвівся й обійняв Тургута за плечі.

За хвилину Тургут отямився, теж підвівся і висякався.