Історик

— Він був дуже гарною людиною, — сказав він тремтячим голосом. — Щедрою, доброю людиною. Тепер він мирно спочиває із Мухаммедом і не поповнить легіони пекла. — Він відвернувся й витер очі. — Друзі мої, нам треба забрати це тіло звідси. У лікарні є лікар, який… допоможе нам. Селім залишиться тут, замкне двері й чекатиме мого дзвінка, лікар приїде машиною швидкої допомоги і підпише всі необхідні документи.

Тургут дістав із кишені кілька зубців часнику й обережно поклав їх у рот мертвому. Селім витяг кілок і вимив його у раковині в куті, після чого поклав назад у інкрустовану коробку. Тургут витер усі сліди крові, перевязав груди друга тканиною й застебнув на ньому сорочку, потім узяв із ліжка простирадла, і ми обгорнули тіло, накривши уже спокійне обличчя.

— Тепер, друзі мої, я попрошу вас про одну послугу. Ви вже бачили, що можуть зробити живі мерці. Ви повинні захищати себе щохвилини. Ви мусите поїхати в Болгарію якомога швидше, найближчими днями, якщо вам це вдасться. Зателефонуйте мені додому, коли будете готові. — Він уважно подивився на мене: — Якщо ми не побачимося до вашого від’їзду, я бажаю вам, щоб удача супроводжувала вас. Я буду думати про вас щохвилини. Будь ласка, зателефонуйте мені, як тільки повернетеся до Стамбула, якщо, звичайно, ви повернетеся сюди.

Я сподівався, що він мав на увазі: «Якщо ви так розплануєте подальшу подорож», а не «Якщо ви залишитесь живими в Болгарії». Він потис нам руки, потім це зробив Селім, який ще й, дуже хвилюючись, поцілував руку Хелен.

— Тепер ми підемо, — сказала Хелен, беручи мене за руку, і ми вийшли із цієї сумної кімнати, спустилися сходами й опинились на вулиці.

Розділ 54

Моїм першим враженням про Болгарію (а пізніше й моїм спогадом) були гори, які видно з повітря: високі гори у темній зелені лише зрідка перерізали подекуди коричневі стрічки доріг, що зв’язували села або тягнулися уздовж голих скель. Хелен тихо сиділа поруч зі мною й дивилася у вузький ілюмінатор, її рука під моїм складеним між нами піджаком була в моїй руці. Я відчував її теплу долоню, злегка прохолодні ніжні пальці, на яких не було жодного персня. Іноді ми бачили блискання стрічки річок між горами. Я безнадійно вишукував обриси загнутого хвоста дракона, що був би відповіддю на загадку. Звісно, нічого не підходило до контурів, які я впізнав би із заплющеними очима. «Нічого не буде», — сказав я собі, відганяючи надію, що зростала в мені всупереч моєму бажанню, коли я побачив ці гори. Їхня дикість, якої не торкнулася цивілізація, загадкова відсутність міст і сіл сповнювали мене надією. У мене виникло враження, що чим краще сховали минуле в цій країні, тим імовірніше, що воно могло зберегтися тут. Серед цих гір відшукували шлях ченці, чиї сліди ми загубили у Стамбулі, — може, вони йшли по таких самих горах, навіть можливо, вони бачили ці вершини. Хоч би знати, які саме. Я сказав про це Хелен, бажаючи самому почути власні надії. Вона похитала головою.

— Ми не знаємо, дійшли вони до Болгарії чи тільки вирушили в дорогу, — нагадала вона мені повчальним тоном, але зм’якшивши його ласкавим дотиком до моєї руки під піджаком.

— Я нічого не знаю про історію Болгарії, — зізнався я, — тут я мов у темряві.

Хелен посміхнулася.

— Я сама не фахівець, але можу тобі сказати, що слов’яни емігрували в цей район із півночі в шостому-сьомому століттях, а тюркське плем’я булгарів прийшло сюди в сьомому столітті. Вони мудро об’єдналися проти Візантійської імперії, їхнім першим правителем був булгарин на ім’я Аспарух. Цар Борис І зробив християнство офіційною державною релігією в дев’ятому столітті. Попри це, тут його вважають великим героєм. Візантійці правили в цих землях з одинадцятого до початку тринадцятого століття, і Болгарія стала могутньою державою до того, поки на них напали оттомани 1393 року.

— А коли вигнали оттоманів? — зацікавився я.

Здавалося, оттомани були повсюди.

— Не раніше 1878 року, — зітхнула Хелен. — Росія допомогла Болгарії прогнати їх.

— І потім Болгарія виступала на боці фашистів в обох війнах.

— Так, а радянська армія провела тут революцію одразу після війни. Що б ми робили без радянської армії? — Хелен посміхнулася мені своєю найбільш сяючою й водночас гіркою посмішкою, а я стис її руку.

— Говори тихше, — сказав я. — Якщо ти не будеш обережною, я буду стежити за нами обома.