— У нашому путівнику по Стамбулу написано, що голови ворогів султана скидали в Босфор, після того як вони якийсь час висіли. Можливо, хтось із Панахрантоса довідався про це й перехопив її дорогою, що набагато безпечніше, ніж зняти голову з брами палацу.
— Ми не можемо цього знати, — зауважив Стойчев. — Але я думаю, що здогад міс Россі має сенс. Його голова, найімовірніше, може бути тим предметом, який вони шукали у Царграді. Для такої місії в них, з релігійного погляду, можуть бути вагомі підстави. Православна віра вимагає, щоб тіло ховали по можливості цілим — ми, наприклад, не практикуємо кремацію, тому що в Судний день будемо відроджені в наших тілах.
— А як щодо святих, мощі яких розкидано усюди? — непевно запитав я. — Як вони будуть відроджені? Не кажучи вже про те, що я кілька років тому бачив в Італії п’ятьрук святого Франциска.
Стойчев розсміявся:
— У святих свої привілеї, — відповів він. — Але Влад Дракула, хоч він і винищував турків, був далеко не святим. До речі, Євпраксій дуже переймався щодо його безсмертної душі, принаймні, згідно з розповіддю Стефана.
— Чи його безсмертним тілом? — уточнила Хелен.
— Виходить, — сказав я, — можливо, ченці Панахрантоса, ризикуючи власним життям, забрали його голову, щоб гідно поховати, а яничари помітили пропажу й почали пошук, тому настоятель вирішив відправити її зі Стамбула замість того, щоб поховати. Можливо, були такі прочани, які ходили в Болгарію час від часу… — я подивився на Стойчева для підтвердження. — І вони відправили її поховати у… Светі Георгі або в іншому болгарському монастирі, з яким у них був зв’язок. А потім приїхали ченці зі Снагова, але занадто пізно, щоб з’єднати тіло з головою. Настоятель Панахрантоса знав про це й поговорив із ними, і тоді ченці зі Снагова вирішили виконати свою місію й вирушили по голову разом із тілом. До того ж їм треба було скоріше забиратися, поки яничари не викрили їх.
— Цікаве припущення, — Стойчев посміхнувся своєю прекрасною посмішкою. — Як я й говорив, ми не можемо нічого стверджувати, бо наші документи лише натякають на події. Але ви намалювали переконливу картину. Зрештою ми заберемо вас у голландських купців.
Я відчув, як червонію, почасти від задоволення й почасти від ніяковості, але посмішка професора була доброю.
— Оттоманська варта була стривожена присутністю, а потім зникненням ченців зі Снагова, — Хелен продовжувала будувати можливу версію. — Вони обшукали монастирі й виявили, що ченці зупинялися у монастирі святої Ірини, після чого попередили владу щодо маршруту прочан — спочатку в Едирне, а потім у Хасково. Хасково було першим великим містом, у який увійшли болгарські ченці, і вже там вони й були, як то кажуть, затримані.
— Так, — закінчив Стойчев. — Оттоманські солдати катували двох із них, випитуючи інформацію, але мужні ченці нічого не сказали. А солдати, обшукавши візок, знайшли лише їжу. Проте залишається питання — чому оттоманські воїни не знайшли тіло?
Я замислився.
— Можливо, вони не шукали тіло? Вони шукали голову. Якщо яничари в Стамбулі мало знали що до чого, вони могли подумати, що ченці зі Снагова перевозили голову. У «Хроніці» Захарія написано, що оттомани дуже розгнівалися, коли, відкривши пакунки, виявили, що там тільки їжа. Якщо ченців попередили про можливий обшук, вони могли встигнути заховати тіло поблизу в лісі.
— Або візок був сконструйований у такий спосіб, що в ньому було спеціальне місце, де можна було сховати тіло, — вставила Хелен.
— Але труп видавав би запах, — нагадав я їй.
— Це залежить від того, у що ти віриш, — вона мило, чарівно посміхнулася мені.
— У що я вірю?
— Бачиш, тіло, що може перетворитися на живого мерця або вже перетворилося, не розкладається або ж розкладається дуже повільно. За традицією, якщо в сільських жителях Східної Європи підозрюють вампіризм, їхні тіла відкопують і перевіряють ступінь розкладання, — і мешканці ритуально знищують такі трупи, що не досить добре розкладаються. Іноді таке все ще трапляється, навіть зараз.
Стойчев здригнувся.
— Приємне заняття. Я чув про це навіть у Болгарії, хоча, звичайно ж, тепер це незаконно. Церква ніколи не схвалювала руйнування могил, а зараз наша держава не схвалює будь-які марновірства.
Хелен майже здригнулася.
— Хіба це більш дивно, ніж сподіватися на відродження тіла? — запитала вона, але потім посміхнулася Стойчеву, і він був зачарований.
— Мадам, — сказав він, — у нас є різні інтерпретації нашої національної спадщини, але я схиляю голову перед швидкістю вашого розуму. А зараз, друзі мої, я хотів би подивитися на ваші карти, — гадаю, у монастирі можуть бути матеріали, які допоможуть розшифрувати їх. Дайте мені годину — те, що я робитиму зараз, здаватиметься нудним для вас, а пояснення заберуть надто багато часу.
Ранов саме тільки-но підійшов, чимось стурбований, і став оглядати бібліотеку. Я сподівався, що він не почув нічого про карти. Стойчев відкашлявся.
— Можливо, ви захочете піти в церкву? Там дуже гарно.