Історик

Тепер я бачив його краще, хоча обличчя його все ще залишалося в тіні. На голові в нього був гостроверхий зелений із золотом капелюх з приколотою над бровами великою коштовною брошкою, його масивні плечі огортав шитий золотом оксамит і зелений комір щільно прилягав до його великого підборіддя. Брошка над бровами й золоте гаптування на комірі поблискували при світлі вогню. На плечі в нього була накинута мантія з білого хутра й сколена срібним символом дракона. Його дуже оригінальний одяг налякав мене не менше, ніж сама його не жива й не мертва присутність. Це був справжній одяг, живий, свіжий, а не вицвілий зразок музейного експоната. Він, утілення неймовірної розкоші й граціозності, став мовчки переді мною, вкритий, наче снігом, білою мантією. Свічки освітлювали долоню з тупими пальцями, страшну руку, що лежала на руків’ї кинджала, а нижче — міцні ноги в зелених штанях і черевики. Він трохи ворухнувся, повертаючись до світла, але все ще мовчав. Тепер я краще міг бачити його обличчя, і жорстока сила в ньому змусила мене відступити на крок: великі чорні очі під насупленими бровами, довгий прямий ніс, широкі вилиці. Тепер я бачив його міцно стулений рот, розтягнутий у страшній посмішці, яскраво-червоні губи під довгими темними вусами скривились. У куточку його рота я помітив пляму крові — о Боже, я весь зіщулився, побачивши це. Самого лише жахливого вигляду крові було вже досить, але щойно я усвідомив, що це може бути моя власна кров, як голова в мене пішла обертом.

Він із гордістю випростався й подивився мені просто в очі через весь той морок, що роз’єднував нас.

— Я — Дракула, — сказав він.

Слова пролунали чітко й холодно. У мене було таке відчуття, що він говорив невідомою мені мовою, хоч я чудово розумів його. Я не мав змоги говорити і лише стояв, дивлячись на нього, паралізований жахом. Він був усього лише за десять футів від мене і, живий чи мертвий, мав реальний та могутній вигляд.

— Ходімо, — сказав він тим самим холодним і спокійним тоном. — Ви втомилися й голодні після нашої прогулянки. Я накрив для вас вечерю.

Його жест був граціозним, навіть люб’язним, і на коротких білих пальцях блиснули коштовні камені.

Біля каміна я побачив стіл, на якому стояли численні страви. Тепер я відчув запах їжі, гарної, справжньої, людської їжі, і від цього аромату в мене запаморочилося в голові Дракула повільно підійшов до столу й налив у склянку щось червоне із глечика. Мені здалося, що це могла бути кров.

— Ходімо, — повторив він дещо м’якше й сів на стілець, припустивши, що я підійду, якщо він буде на відстані.

Я невпевнено пішов до вільного стільця. Ноги піді мною тремтіли як від страху, так і від слабкості. Я сів серед темних подушок, вірніше впав, і подивився на страви. Навіщо, подумав я, мені їсти, коли я можу померти будь-якої миті? Цю таємницю знало лише моє тіло. Дракула дивився на вогонь: я бачив злісний профіль, довгий ніс і сильне підборіддя, темні завитки волосся на його плечах. Він задумливо склав руки, його вишиті рукави й мантія зсунулись, оголюючи зап’ястя в зеленому оксамиті й великий шрам на зовнішньому боці руки. Він був мовчазний і замислений. Я більше не відчував загрози, і мов уві сні я підняв кришку з якоїсь страви.

Раптом я відчув такий голод, що більше не міг стримуватися: я готовий був їсти, хапаючи їжу обома руками. Але я опанував себе й узяв металеву виделку й ніж і відрізав спочатку шматок смаженої курки, а потім м’яса якоїсь незнайомої дичини. На столі були керамічні тарілки з картоплею й кашею, житнім хлібом, гарячим супом, що духмянів зеленню. Я жадібно їв, змушуючи себе зменшити швидкість, щоб не скорчило шлунок. Срібний келих біля мого ліктя був по вінця наповнений міцним червоним вином, а не кров’ю, і я випив його до дна. Дракула не поворухнувся за весь час моєї вечері, хоч я не міг стриматися й дивився на нього щосекунди. Закінчивши, я майже готовий був померти, відчувши на мить справжнє блаженство. Ось чому, подумав я, годують людину, яку ведуть на страту. Це була моя перша здорова думка після того, як я отямився в саркофазі. Я повільно прикрив порожні тарілки, намагаючись якнайменше шуміти, а потім відхилився, очікуючи.

Минуло досить багато часу, і він повернувся на стільці.

— Ви закінчили свою вечерю, — тихо сказав він. — Тепер, мабуть, ми можемо поговорити, і я розповім, чому приніс вас сюди.

Його голос знову був чистим і холодним, але цього разу я вловив слабке тремтіння у нього всередині, ніби механізм, що видавав цей звук, був неймовірно старим і зношеним. Він задумливо дивився на мене, і я відчув, як зменшуюсь під його поглядом.

— Ви маєте хоч якесь уявлення щодо того, де ви?