Історик

Я сподівався, що мені не доведеться говорити з ним, але й у мовчанні не було сенсу, воно могло лише розлютити його, хоча тієї миті він здавався досить спокійним. Мені раптом спало на думку, що, відповідаючи йому і якось зволікаючи, я, може, встигну оглянути все навколо чи продумати можливий план утечі, або, може, мені пощастить знищити його. Мабуть, зараз ніч, інакше він не прокинувся б, звичайно, якщо легенда правдива. Колись настане ранок, і, коли я буду ще живий, він засне, а я не спатиму.

— Ви маєте хоч якесь уявлення про те, де ви? — терпляче повторив він.

— Так, — сказав я. Я не міг змусити себе звертатися до нього за титулом. — Принаймні, я думаю, що так. Це ваша могила.

— Одна з них, — він посміхнувся, — моя найулюбленіша.

— То ми у Валахії? — я не міг утриматись, щоб не запитати.

Він похитав головою так, що світло від багаття перемістилося з його волосся на яскраві очі. Щось нелюдське було в цьому русі, від якого в мені все стислося всередині. Він не рухався, як жива людина, і все-таки я не міг сказати точно, у чому саме різниця.

— Валахія стала занадто небезпечною. Мені треба було б спочивати там вічно, але це, як виявилося, неможливо. Уявіть: після стількох боїв за трон, за нашу волю я не міг навіть залишити там свої кості.

— Тоді де ми?

Я намагався, але знову безуспішно, уявити, що це звичайна бесіда. Потім я раптом зрозумів, що не хочу, аби ніч минала спокійно й швидко, хоч би у мене й був шанс. Я хотів довідатися щось про Дракулу. Ким би не була ця істота, вона прожила п’ятсот років. Його відповідь, звичайно ж, помре разом зі мною, але цей факт не втримав мене від цікавості.

— Так, де ми… — повторив Дракула. — Це не має значення, я думаю. Ми не у Валахії, якою тепер керують дурні.

Я вирячив на нього очі.

— Ви знаєте… ви знаєте, що відбувається в сучасному світі?

Він подивився на мене з подивом, від якого його жахливе обличчя скривилося. Уперше я побачив маленькі ясна і довгі зуби, через які він, коли посміхався, був схожий на собаку. Видіння зникло так само швидко, як і з’явилося: ні, його рот був нормальним, якщо не зважати на маленьку пляму моєї або чиєїсь крові під темними вусами.

— Так, — посміхнувся він, і на мить я злякався, що мені доведеться почути його сміх. — Я знаю сучасний світ. Пізнання світу — це моя улюблена робота.

Я відчув, що настав момент відповідної атаки, яка може захопити його:

— Тоді чого ви хочете від мене? Я багато років ігнорував сучасність, я жив минулим, на відміну від вас.

— О, минуле… — у світлі вогню він знову зчепив пальці. — Минуле дуже корисне, але лише тим, що допомагає збагнути сьогодення. Сьогодення — ось багатство. Але мені дуже подобається минуле. Ходімо, коли ви вже поїли і відпочили, я можу щось показати вам.

Він підвівся і знову зробив такий рух, наче ним керувала якась сила, а не м’язи власного тіла. Я теж поквапився підвестись разом із ним, побоюючись, що це може бути пастка, і він просто зараз може накинутись на мене. Але він повільно повернувся і, взявши зі свічника свічку, високо підніс її над головою.

— Візьміть із собою світло, — порадив він, відходячи далі від вогню у темряву великої кімнати. Я узяв другу свічку й пішов за ним, тримаючись якнайдалі від його дивного одягу й рухів, які холодили душу. Я сподівався, що він не відведе мене назад у саркофаг.

У слабкому світлі наших свічок я почав розрізняти предмети, яких не помічав раніше, — чудові речі Тепер я бачив перед собою довгі столи, міцні старовинні столи. І на них лежали стоси книг: давні шкіряні палітурки й позолочені корінці, які віддзеркалювали світло моєї свічки. Тут були ще й інші предмети — ніколи раніше я не бачив стільки чорнильниць, ручок і пер. Поруч лежала купа пергаменту, який мерехтів від світла свічки, стара друкарська машинка із вставленим аркушем. Я побачив сяйво прикрашених коштовностями обкладинок і коробок, згортки рукописів на мідних тацях, величезні фоліанти й томи іп quatтoy ряди більш сучасних видань на довгих полицях. До речі, ми були оточені — кожна стіна, здавалося, була заповнена книгами. Піднісши свічку, я прочитав кілька назв європейськими мовами, а поруч побачив витончений арабський напис. Більшість книг були занадто старі, щоб на них збереглася назва. Це було книгосховище, яке не можна було порівняти ні з чим, і всупереч собі в мене виникло бажання відкрити деякі книги, доторкнутися до загадкових манускриптів.

Дракула повернувся, тримаючи свічку над головою, і світло заграло в коштовному камінні на його шапці: у топазах, смарагдах, перлинах. Так само яскраво блищали його очі.

— Що ви думаєте про мою бібліотеку?

— Чудова колекція. Скарбниця! — відповів я.

Щось схоже на задоволення відбилося на його страшному обличчі.

— Ви маєте рацію, — тихо сказав він. — Це найкраща бібліотека у світі. Це результат ретельного вікового відбору. Але у вас буде багато часу, щоб вивчити диковини, які я зібрав тут. А тепер дозвольте показати вам інше.