Історик

— Хелен… — сказав я, але вона вже рушила далі. За мить світло відкрило стіл, що раніше не був освітлений, — великий кам’яний стіл. Але це був не стіл, а вівтар, ні, не вівтар — саркофаг! Поруч був ще один — може, це було продовженням монастирського склепу, місцем, де настоятелі могли спочивати з миром, далеко від візантійських ліхтарів й оттоманських катапульт? Далі за ними ми побачили найбільший саркофаг. На одному його боці просто в камені було вирізано одне слово: ДРАКУЛА. Хелен підвела пістолет, а я схопився за кинджал. Вона зробила крок уперед, я тримався поруч.

І цієї миті ми почули якийсь галас, шум, кроки на сходах, човгання. Цей шум майже заглушив слабкий звук нагорі — ніби сипалася суха земля. Ми разом кинулися вперед і зазирнули у великий саркофаг — він був порожнім, як й інші два. І раптом цей звук: ніби десь у темряві якась маленька тваринка риє землю й коріння трави.

Хелен вистрілила в темряву, почувся звук від падання сухої землі й каменів, а я побіг уперед, прикриваючи свічку. Бібліотека закінчувалася глухим кутом, кілька коренів звисало зі склепистої стелі. У ніші, де колись, мабуть, стояла ікона, я побачив струмочок чогось чорного на голих каменях… кров? Чи волога земля?

Двері за нами широко відчинились, і ми різко обернулися. Я тримав Хелен за вільну руку. До світла наших свічок приєдналося яскраве світло ліхтарів. Ми побачили якісь тіні, почули збуджені голоси. Це був Ранов, а з ним високий чоловік, тінь якого впала на нас, — Гежа Йожеф, за ними — переляканий брат Іван. І ще з ними був маленький чиновник у темному костюмі й капелюсі, з густими чорними вусами. І ще хтось був, хто рухався повільно і невпевнено, гальмуючи на кожному кроці — Стойчев. На його обличчі відбилася суміш страху, жалю й цікавості, на щоці був синець. Його старі очі зустрілися з нашими й затрималися на мить, а потім він поворушив губами, немов дякуючи Богові за те, що ми живі.

Гежа й Ранов одразу ж вибігли до нас. Ранов наставив пістолет на мене, а Гежа — на Хелен. Чернець стояв, розкривши рота, а Стойчев чекав тихо й насторожено позаду. Чиновник у темному костюмі залишався у темряві.

— Кидайте пістолет, — звернувся Ранов до Хелен, і вона слухняно опустила його на підлогу.

Я повільно обійняв її. У світлі свічок їхні обличчя виглядали більш ніж зловісними, крім обличчя Стойчева. Я бачив, що він посміхнувся б нам, якби не був такий наляканий.

— Якого біса ти тут робиш? — накинулася Хелен на Гежу, перш ніж я зміг зупинити її.

— А ти що тут робиш, моя люба? — була його відповідь.

Він здавався вищим, ніж звичайно, у білій сорочці, штанах і в кедах. Я не зрозумів тоді на конференції, як справді ненавидів його.

— Де він? — проревів Ранов.

Він дивився то на мене, то на Хелен.

— Він помер, — сказав я. — Ви пройшли через склеп, тож, мабуть, його бачили.

Ранов насупився:

— Про кого ви говорите?

Щось, якийсь інстинкт, яким я зобов’язаний Хелен, зупинив мене від того, щоб сказати більше.

— А кого ви маєте на увазі? — холодно відгукнулася Хелен.

Гежа ледве не ткнув її пістолетом.

— Ти знаєш, про кого я говорю, Олено Россі. Де Дракула?

На це було легше відповісти, і я дав слово Хелен.

— Його тут немає, це ж очевидно, — неприязно відповіла вона. — Ви можете перевірити труну. — Після цих слів маленький чиновник зробив крок уперед і, здавалося, хотів щось сказати.

— Залишайтеся з ними, — сказав Ранов до Гежі. Ранов обережно, усе розглядаючи, пішов між столами. Було очевидно, що він ніколи не був тут раніше. Чиновник у темному костюмі мовчки подибав за ним. Коли вони підійшли до саркофага, Ранов високо підняв ліхтар, націлив пістолет і зазирнув усередину.

— Тут порожньо, — сказав він Гежі. Потім він повернувся до менших саркофагів. — Що це таке? Ходіть сюди, допоможіть мені.

Чиновник і чернець слухняно зробили крок уперед. Стойчев повільно пішов туди ж, і мені здалося, що його обличчя посвітлішало, коли він оглядав порожні столи й шафи. Мені залишалося тільки гадати, що він про це думав.

Ранов вдивлявся в саркофаги.

— Порожньо, — видихнув він. — Його тут немає, обшукайте приміщення.

Гежа ходив між столами, піднісши ліхтар і зазираючи в шафи.

— Ви чули його чи бачили?

— Ні, — відповів я майже правдиво.

Я сказав собі: якщо вони відпустять Хелен, якщо вони не заподіють їй зла, я буду вважати цю експедицію успішною. Я більше нічого ніколи в житті не попрошу. Я також із вдячністю подумав про те, що Россі назавжди позбувся усіх цих проблем.

Гежа пробурмотів щось — мабуть, була якась лайка угорською, бо Хелен посміхнулася, незважаючи на те що на неї був націлений пістолет.

— Даремно, — сказав він за хвилину. — Могила в склепі порожня, і ці теж. Він більше ніколи не повернеться в це місце, тому що ми знайшли його.

Мені знадобився час, щоб переварити це. Могила у склепі порожня? Де ж тоді тіло Россі, яке ми щойно залишили там?

Ранов обернувся до Стойчева:

— Розкажіть нам, що тут? — вони опустили пістолети, і я пригорнув до себе Хелен, незважаючи на невдоволений погляд Гежі.