Історик

Стойчев, ніби чекаючи на це питання, підніс угору свій ліхтар, підійшов до найближчого стола й постукав по ньому.

— Це дуб, я думаю, — сказав він повільно, — і стиль середньовічний. — Він зазирнув під стіл, подивився на ніжки й постукав по шафі. — Але я мало знаю про меблі.

Ми мовчки чекали.

Гежа копнув ніжку одного із старовинну столів.

— Що я скажу міністрові культури? Що Валахія належала нам. Він був угорським бранцем, і його землі були нашою територією.

— Чому б нам не посперечатися про це, коли ми знайдемо його? — зауважив Ранов.

Я раптом зрозумів, що їм доводиться спілкуватися між собою англійською і вони ненавидять одне одного. І тоді я згадав, кого нагадував мені Ранов. Своїм похмурим обличчям і густими чорними вусами він був схожий на молодого Сталіна з фотографії, яку одного разу я бачив. Такі люди, як Ранов і Гежа, не завдають один одному серйозної шкоди тільки тому, що в їхніх руках мало влади.

— Скажи своїй тітці, щоб вона була обережнішою зі своїми дзвінками, — він похмуро подивився на Хелен, і я відчув, як вона напружилася. — А тепер залишіть цього чортового ченця охороняти це місце, — додав він Ранову, і той передав наказ, від якого брат Іван увесь затремтів.

Тієї миті світло від ліхтаря Ранова впало на щось нове. Він підносив угору й опускав його, оглядаючи столи, і промінь світла пройшовся по обличчю чиновника в темному костюмі, який мовчки стояв біля порожнього саркофага Дракули. Можливо, я б узагалі не звернув на нього уваги, якби не дивний вираз, що застиг на ньому: особисте горе, раптом висвітлене ліхтарем. Я добре розглянув кістляве обличчя під незграбними вусами і знайомий блиск очей.

— Хелен! — крикнув я. — Поглянь!

— Що? — Гежа миттєво обернувся до неї.

— Цей чоловік… — Хелен була в шоці. — Цей чоловік… він…

— Він вампір, — спокійно закінчив я. — Він переслідує нас від нашого університету в Сполучених Штатах.

Я ледь встиг щось сказати, як ця істота кинулася бігти в наш бік. Він повернув просто на нас, відштовхнув Гежу, що намагався його зупинити, відіпхнув Ранова. Але Ранов був спритнішим, він схопив бібліотекаря й вони зчепилися. Але Ранов одразу ж відскочив від нього, скрикнувши, а бібліотекар побіг далі. Ранов повернувся і, перш ніж вампір встиг утекти далеко, вистрілив у нього. Але той навіть не спіткнувся, наче Ранов стріляв у повітря. Потім бібліотекар зник — так раптово, що я не був упевнений: дійшов він до проходу чи просто розчинився на наших очах у повітрі. Ранов побіг за ним у двері, але майже одразу повернувся. Ми мовчки дивилися на нього. Обличчя його було біле, а там, де він тримався за порваний піджак, крізь пальці просочувалася кров. Через кілька довгих хвилин Ранов заговорив:

— Якого біса? — його голос тремтів.

Гежа похитав головою.

— Боже, він вас укусив, — Гежа відійшов на крок від Ранова. — А я кілька разів залишався з цією людиною наодинці. Він обіцяв допомогти знайти американців, але він ніколи не говорив мені, що він…

— Ще 6 пак, він сказав би тобі… — презирливо кинула Хелен, але я намагався втихомирити її. — Він хотів знайти свого хазяїна, простежити за нами, а не вбивати тебе. Ти йому був корисніший живим. Це він дав тобі наші папери?

— Заткнися! — Гежа, здається, був готовий ударити її, але я чув жах у його голосі і спокійно відвів Хелен убік.

— Ходімо! — Ранов виводив нас, погрожуючи пістолетом і притримуючи другою рукою поранене плече. — Ви нам нічим не допомогли, я хочу, щоб ми повернулися в Софію і щоб ви якомога швидше потрапили на літак. Вам пощастило, що нам не дозволили організувати ваше зникнення — це було б занадто складно.

По-моєму, він би штурхонув нас так само, як Гежа стіл, але він повернувся і рішуче випровадив нас із бібліотеки. Стойчев пішов попереду: я з жалем подумав про те, через що довелось пройти старому під час цієї гонитви. Без сумніву, Стойчев не хотів, щоб нас переслідували — я повірив у це, як тільки побачив його нещасне обличчя. Чи встиг він повернутися в Софію, перш ніж вони схопили його, щоб переслідувати нас? Я сподівався, що міжнародна репутація Стойчева захистить його надалі, як це було в минулому. Але Ранов — ось що найгірше. Заражений, він повернеться працювати до таємної поліції. Мені спало на думку порадити Гежі простежити за цим, але обличчя угорця було таким неприступним, що я не насмілювався заговорити.

Біля дверей я обернувся і подивився на величний саркофаг, що простояв тут приблизно п’ятсот років. Його хазяїн може бути тепер де завгодно. На верхній сходинці ми проповзли по одному — я сподівався, що жоден пістолет не вистрілить, — і тут я побачив щось дивне. Рака з мощами святого Петко стояла відкритою на п’єдесталі. Напевно, в них були якісь інструменти й вони зуміли відкрити її, чого не вдалося нам. Мармурова плита під низом була на місці, накрита вишитою тканиною, наче до неї й не доторкувалися. Хелен здивовано подивилась на мене. Проходячи повз раки, я зазирнув в одну з них і побачив кілька кісток та череп — усе, що залишилося від місцевого мученика.