Історик

У її погляді з’явився слабкий інтерес, немов бурштинові вогники в очах перемогли й пробились назовні Вона злегка відхилилася на стільці і прийняла вільну позу, набравши дещо чоловікоподібного вигляду, але не забирала рук від книги. Мене вразило те, що цей жест я вже бачив сотні разів, це задумливе розслаблення, спад напруження, своєрідне запрошення до розмови. Де ж я бачив це?

— Про що ж ці листи? — запитала вона своїм тихим голосом іноземки.

Я раптом подумав про те, що мені треба відрекомендуватися, повідомити про свій статус, перті ніж пускатися в такі розмови. Але я відчував, що не можу почати із цього, не можу потиснути її руку, сказати, на якому відділенні я вчуся тощо. До мене також дійшло, що я ніколи не бачив її раніше, а отже, вона була не істориком (хіба що була новенькою або ж перевелася з іншого університету). Чи варто мені брехати, щоб захистити Россі? Я інтуїтивно вирішив, що не варто. Я просто викреслив його ім’я з рівняння.

— Я працюю з одним чоловіком, у якого невеликі проблеми, ці листи він написав понад двадцять років тому. Він дав мені їх, вважаючи, що я зможу допомогти йому вийти із ситуації, яка пов’язана з його науковим дослідженням. Я хочу сказати, з тим, що він вивчав…

— Розумію, — сказала вона з увічливою холодністю. Вона почала збирати свої книги спокійно, не кваплячись. Потім вона взяла сумочку й підвелась: дівчина була саме такою високою, як я й уявляв, трохи мускулиста, з широкими плечима.

— Чому ви вивчаєте Дракулу? — запитав я в розпачі.

— Ну, вимушена буду вам сказати, що це не ваша справа, — промовила вона різким тоном, повертаючись в інший бік, — я планую одну поїздку, хоча не знаю, коли сама туди поїду.

— У Карпати? — раптом я відчув утому від цієї розмови.

— Ні, — кинула вона зневажливо це останнє слово. А потім, ніби вона не могла стримати себе, додала зарозуміло, після чого я не зважився продовжувати: — У Стамбул.

— Боже мій, — раптом звернувся батько до сутінкового неба. Останні ластівки над нами поверталися до гнізд, приглушені вогні міста повільно поринали в долину. — Нам не слід сидіти тут, зважаючи на те, що завтра нас очікує підйом. Пілігрими мусять повертатися рано, я впевнений — з настанням темряви, щось у такому дусі.

Я поворухнула ногами: одна нога затерпла. Раптом бруківка церковного двору здалася мені гострою й дуже незручною, особливо коли я знала, що попереду на мене чекає м’яке ліжко. Дорогою в готель затерпла нога колола, немов у неї встромляли голки. Але обурення усередині турбувало мене набагато більше, ніж нога. Батько знову надто рано закінчив розповідь.

— Поглянь, — батько показав убік. — Гадаю, це Сен-Матьє.

Я простежила поглядом за його жестом і серед темних масивних гір побачила слабкий вогник. Поруч із ним більше не було ніякого світла, і здавалося, поряд не було жодного жилого місця. Це світло нагадувало єдину блискітку серед безлічі складок темної тканини, воно сяяло високо, але не біля найвищих вершин. Цей вогник висів між містом і нічним небом.

— Так, гадаю, монастир саме там, — знову сказав батько. — Завтра на нас чекає великий підйом, навіть якщо ми підемо по дорозі.

Коли ми пішли вулицями під безмісячним небом, я відчула той смуток, що виникає, коли спускаєшся з висоти і все стає приземленим. Перш ніж ми повернули за ріг старої дзвіниці, я обернулася ще раз, щоб запам’ятати ту цяточку світла. Вогник усе ще був там, він світив над стіною будинку, уздовж якого росли бугенвілії. Я зупинилася й уважно подивилась на цей вогник. І раптом на якусь мить світло згасло й знову з’явилося.

Розділ 9