Юдейська війна

Нарешті були вони біля приміщення для примусових робітників. Солдат пішов по тюремника. Йосиф ждав у передпокої, читав напис на дверях, вислів уславленого письменника — сучасника Сенеки: «Це раби? Але також і люди. Це раби? Але також домочадці. Це раби? Але також прості друзі». Лежала маленька книжечка, вказівки письменника Калумелли, знавця великого виробництва. Йосиф читав: «Треба щодня робити перекличку примусових робітників. Щодня також треба оглядати, чи тримаються кайдани і чи надійні камери. В камері найдоцільніше тримати по п’ятнадцять в’язнів».

Його провели до трьох. Камера була напівпідземна, вузенькі віконця зроблені дуже високо, щоб їх не можна було дістати руками. Тісно, одні біля одних, стояло п’ятнадцять накритих соломою нар, але й тепер, коли тільки п’ятеро сиділо тут — він, вартовий і троє в’язнів — було нестерпно тісно.

Троє скорчились один біля одного. Вони напівголі, одяг лахміттям висів на них, їхня шкіра була блідо-свинцева. Над кісточками на ногах кільця для ланцюгів, на лобі тавро, випалена літера Е. Їхні голови аж по тім’я низько острижені, і при тому велетенські бороди, скуйовджені, сплутані, жовтувато-білі, виглядали гротескно. Йосиф знав імена трьох: Натан, Гадя, Єгуда. Гадю й Єгуду він бачив рідко та побіжно, нічого дивного, що він не впізнав їх тепер. Але Натан бен-Барух, доктор і пан, член Великої ради, був його учителем, чотири роки він бував із ним разом по багато годин щодня, отже мусив би впізнати його серед трьох. Але і його він не впізнав. Натан був огрядний пан, середній на зріст. Ті ж, що скорчилися там, були двома скелетами середньої величини, а один був дуже великий. І він ніяк не міг визначити, хто з середньої величини скелетів мав бути його учителем Натаном.

Він привітав трьох. Дивно звучав у цьому злиденному приміщенні його здоровий, із трудом приглушений голос:

— Мир вам, мої доктори й пани.

Троє поглянули, і тепер по товстих бровах він упізнав свого старого вчителя. Він згадав, який страх і гнів викликали в ньому шалені очі під цими товстими бровами. Бо цей чоловік дуже соромив його, з глузуванням ображав його, дев’яти- чи десятилітнього, коли він не міг устежити за його хитромудрим методом викладу, принижував його самосвідомість із їдкою обдуманістю. Він тоді — як часто! — бажав похмурому, буркотливому чоловікові всього найгіршого: тепер же, коли віджилий погляд із висхлих очей дійшов до нього, це впало йому в серце як камінь, і співчуття здавило йому дихання.

Він мусив говорити довго й обережно, поки слова його пробилися крізь тупу втому до їхнього розуміння. Нарешті вони стали відповідати, покашлюючи, запинаючись. Вони пропащі. Бо коли й не змогли примусити їх зламати заборони Ягве, то змогли перешкодити виконувати його заповіти. Отже, вони втратили і це, й інше життя. Чи їх битимуть батогами, доки вони впадуть на глинисту землю, чи розіпнуть їх на хресті низьким способом, яким це поріддя римлян звикло завдавати людям смерть: Господь Бог дав, Господь Бог узяв, що швидше кінець, то бажаніше, хай славиться ім’я Господнє.