Юдейська війна

Так, цей комік Деметрій Лібан, хоч було в ньому багато чого неприємного, був мистець із людським обличчям. Народившись як невільник цезаревого господарства і звільнений цезарем Клавдієм, він здобув собі своєю мистецькою грою нечуваний достаток і титул «Першого актора епохи». Цезар Нерон, якого він наставляв у мистецтві промови й акторської гри, любив його. Важкий чоловік, цей Лібан, піднесений і пригноблений своїм юдейством. І навіть прохання та накази цезаря не могли його спонукати виступити в суботу або великі юдейські свята. Він знову й знову сперечався з докторами юдейських університетів, чи справді він відкинутий Богом за те, що він грає в театрі. З ним ставалися істеричні напади, коли він мусив виступати в жіночому убранні, порушуючи заповідь закону: чоловік не повинен носити жіноче вбрання.

Одинадцять тисяч глядачів театру Марцелла, втомлені багатогодинною програмою першої частини, тепер вимагали, бушуючи й ревучи, почати бурлеск. Керівники театру, либонь, не наважувалися починати, бо ждали цезаря чи його дружину, в ложі яких усі попередні приготування були зроблені. Але публіка вже ждала п’ять годин, вона звикла в театрі вимагати своїх прав і супроти двору, вона погрожувала, кричала, і почати мусили.

Завіса опустилася. Комедія Деметрія Лібана називалася «Пожежа», казали, що автор — сенатор Марулл. Її герой, якого грав Лібан, був Ісидор, невільник із єгипетського міста Птолемеї, розвитком вищий за свого господаря й усе своє оточення. Він грав майже без ніяких допоміжних засобів, не мав на собі маски, ніякого коштовного убрання, високих черевиків. Він був просто невільник Ісидор із провінції Єгипет, сонний, сумний, хитрий чолов’яга, з яким нічого не станеться, який у кожному становищі викрутиться. Він допомагає своєму неповороткому нещасливому господареві в його численних скрутах, він здобуває для нього гроші і добре становище, спить із жінкою свого пана. Одного разу, коли пан дає йому ляпаса, він заявляє йому, сумно й рішуче, що тепер він має його, на жаль, покинути, і він не повернеться доти, доки його пан не розвісить у всіх публічних місцях просьбу до нього про вибачення. Пан заковує невільника Ісидора в кайдани, сповіщає поліцію, але, проте, Ісидорові вдається, певна річ, утекти, і під оглушливі вияви радості публіки знову й знову водить він поліцію за ніс. На жаль, у найнапруженішому місці, коли здавалося неминучим, що Ісидора нарешті схоплять, вистава урвалася, бо тут з’явилася в театрі дружина цезаря. Вся публіка підвелася, вітала одинадцятьма тисячами голосів гожу, біляву даму, що дякувала, простягнувши випрямлену руку долонею до публіки. Зрештою, поява її була подвійною сенсацією, бо серед інших її супроводила настоятелька весталок, а досі не було звичаю, щоб аристократичні черниці дивилися популярні в народі бурлески в театрі Марцелла.

П’єсу мали почати знову. Йосиф був радий цьому, нечувана, смілива реальність вистави була для нього приголомшуюче нова, і вдруге він розумів набагато краще. Він не відривав очей від актора Лібана, від його зухвалого та сумного рота, від його красномовних рук, від усього його тіла, що все було рухливе й промовисте. І от дійшло до куплета, уславленого куплета з оперети «Пожежа», який Йосиф за короткий час перебування в Римі чув сотню разів — його співали, викрикували, мурчали, висвистували. Актор став біля рампи, оточений одинадцятьма клоунами, різко задзвеніли ударні інструменти, загули сурми, запищали флейти, і він заспівав свій куплет: «Хто тут пан? Хто платить за оливу? Хто платить за дівчат? І хто, хто платить за сирійські парфуми?» Публіка схоплювалася, вона підспівувала, сама янтарно-жовта цезарева дружина в цезарській ложі ворушила губами, а важна настоятелька весталок щиро сміялася. Але тепер нарешті невільник Ісидор був оточений, не було більше ніякої змоги втекти, щільно обступили його поліцаї, він запевняв, що він не невільник Ісидор, але як довести це поліцаям? Танцем. Так. І от починається танець. Ісидор носив ще кайдани на ногах. Треба було танцювати і при тому не виявити кайдани, це було страшенно важко, це було смішно та зворушливо водночас — бачити чоловіка, що танцює за свою свободу й життя. Йосиф був у захваті, публіка була у захваті. Як його ноги-кайдани, так кожен рух актора Лібана тягнув за собою голови глядачів. Йосиф почував себе цілковитим аристократом, йому й на думку не спадало відмовитися від найпринизливіших для них послуг невільників. І більшості з людей, що були тут у театрі, не спадало це на думку, вони, наприклад, не раз багатьма десятками тисяч страчених невільників дуже виразно довели, що вони не хочуть знищити різницю між панами й невільниками. Але тепер, коли вони бачили, як танцює чоловік із його кайданами, що видає себе за пана, всі вони були за нього і проти його пана, і всі радувалися, римляни й їхня імператриця, що зухвалий чоловічина знову вирвався від поліцаїв і знову почав наспівувати тихо й лукаво: «Хто тут пан? Хто платить за оливу?»