Юдейська війна

— Ви дуже упевнені, — сказала Береніка. — А я ні. Не знаю, чи не виприсне він із моїх рук, коли я наважусь сказати хоч слово проти його експериментів. Він дивиться мені услід, коли я йду, вважає, що має обличчя краще вирізьблене, ніж інші, це так, але хто цього не робить?

Вона зовсім близько підступила до Йосифа, поклала йому руку на плече, білу, виплекану руку, на якій і сліду не лишилося від того, що вона потріскалася й подряпалася була в пустелі.

— Ви знаєте світ, мій кузене Йосиф. Ми знаємо, що прагнення чоловіка не зникає, що воно сильне, і що розумний може багато досягти, коли він вміє оцінити прагнення чоловіка. Я дякую Богові, що натхнув римлянинові цю жадобу. Але, повірте мені, коли сьогодні спатиму з ним, то він, діставши те, що пориває його жадібні очі, безумовно не вважатиме на моє слово.

Вона сіла, вона усміхалася, і Йосиф зрозумів, що вона бачить свій шлях далеко вперед.

— Я триматиму його в чорному тілі, — закінчила вона холодно, — і не підпускатиму його близько.

— Ви розумна жінка, — визнав Йосиф.

— Я хочу, щоб храм не був зруйнований, — промовила Береніка.

— Що я повинен сказати моєму другові Титу? — міркував уголос Йосиф.

— Слухайте гаразд, мій кузене Йосиф, — звернулася до нього Береніка. — Я жду на ознаку. Ви знаєте село Текоа, біля Вифлиєма. Там мій батько, коли я народилася, насадив гай із піній. Хоч тепер, у час громадянської війни, навколо Текоа відбувалися запеклі бої, гай не ушкоджено. Слухайте гаразд. Якщо гай ще стоятиме до часу, як римляни увійдуть в Єрусалим, тоді Тит може звеліти робити шлюбне ложе з дерева моїх піній.

Йосиф гостро міркував. Чи це має бути знак для Титового єства, чи для долі країни? Чи вона хоче свій шлюб із Титом зробити залежним від збереження країни, чи убезпечити себе від його жорстокої цікавості? Чого вона, власне, хоче?

Він спитав. Але довге, сміливе обличчя принцеси було гордовите, замкнуте, година одвертості минула, і Йосиф знав, що безглуздо було питати далі.

Одного ранку, коли Йосиф з’явився на прийом до цезаревого палацу, у спальні Веспасіана був виставлений портрет дами Ценіс, який на замовлення цезаря у великій таємниці намалював живописець Фабулл. Портрет призначався для шефського кабінету цезарської майнової управи. Спочатку Веспасіан бажав, щоб поряд із дамою Ценіс стояв, як патрон, бог Меркурій, потім богиня щастя з рогом достатку, а, можливо, також три парки, прядучи золоті нитки. Але художник Фабулл з’ясував, що він не впорається з цим, і змалював даму Ценіс дуже реалістично, як вона сидить за письмовим столом, перевіряючи рахунки. Твердо та пильно стежили її карі очі з широкого, міцного обличчя. Вона сиділа спокійно і при тому моторошно живо; цезар пожартував, що треба перев’язати портрет, щоб Ценіс не зійшла з нього. Так повинна вона була сидіти перед письмовим столом свого головного касира, увесь час на місці з своїми гострими очима, щоб не сталося ніякого недбальства чи шахрайства. Цезар шкодував, що його Меркурія не було на портреті, але портрет йому подобався. І дама Ценіс була задоволена; одне тільки сердило її, що художник не згодився намалювати її помпезну зачіску.

Хто бачив гостріше, той розпізнавав без труду, що малював портрет майстер, але не друг дами Ценіс. Вона була дуже ділова та здібна жінка, спроможна наглядати за фінансами всієї держави і порядкувати ними, зі щирим серцем дбаючи про Веспасіана і народ римський. На портреті художника Фабулла вона була розважлива, ощадлива, спритна хатня господиня. І хіба рішуче, статечне в цій жінці не доходило до меж неповороткої незграбності?

Було, мабуть, так, що художник Фабулл, дуже шануючи старих сенаторів, намалював у портреті і свою ненависть до дрібних патриціїв, які так високо сягнули.

Із просторого прийомного залу величезні розчинені двері вели в спальню цезаря. Тут він одягався у всіх перед очима, як велів звичай. І тут поряд із намальованою Ценіс сиділа жива. Її друг, чоловік, у якого вона вірила, став тепер цезарем, і вона сиділа поряд із ним. Її істотне було на портреті, і порукою в тому була вона сама. Помалу просувалися чекаючі з прийомного залу в спальню, товпилися біля портрета, проходили мимо, помалу, безконечною низкою; кожен знаходив пару штучних слів здивування та пошани. Дама Ценіс строго інкасувала їх, і Веспасіан усміхався.

Йосиф відчув перед портретом незадоволення. Він боявся дами Ценіс і добре бачив, що там були домальовані речі, спроможні живити та виправдувати його неприязнь. Проте він це знову сприйняв, як порушення світотвору — знову хотіти, творити речі, які створив невидимий Бог. Це Ягве вдихнув цій жінці її незграбність, її неприкриту корисливість; художник Фабулл заноситься, коли він від себе хотів надати їй цих властивостей. З великою огидою дивився він на живописця. Фабулл стояв недалеко від цезаря. Його м’ясиста, строга, дуже римська голова дивилася крізь відвідувачів. Похмурий, пихатий, байдужний, стояв він тим часом, як вбирав слова відвідувачів.