Юдейська війна

— Я знаю, — сказав він і зробив свій командний голос гнучким, — я знаю, ти прибула не заради мене. Але дай мені думати, що для мене. Солодка, чудова, царице, кохана. Можливо, це заради твого храму ти прибула. Благословен будь храм, що прибула ти. Я твердо вирішив, що він має залишитися надалі. Солодка моя, і коли десять тисяч людей треба буде пожертвувати для того, він має бути збережений. Це твій храм. Це рама для тебе, і десять тисяч людей — невелика ціна за це. І дім твоєї матері я відбудую знов. Ти повинна підійматися його сходами вгору, Нікіон, своєю ходою, що робить мене щасливим, і за тобою має бути твій храм.

Береніка лежала зі заплющеними очима, усміхалася. Вона вбирала в себе його слова. Зовсім тихо сказала вона:

— Мужу, дитино, янік, янікі. Ради тебе прибула я, янікі.

21 серпня, 1 аба юдейського літочислення, почав працювати «Тугий Юлій» проти зовнішньої стіни, що оточувала район храму. Він працював шість днів безперервно, потім до нього долучили інші машини, і 27 серпня працювали всі машини одночасно. Без успіху. Спробували пряму атаку, поставили драбини, послали на ці драбини черепахами дві когорти. Юдеї скинули густо вкриті озброєними солдатами драбини. Деякі леґіонери, серед них і один носій польового значка, вибралися таки на мур, але тут їх повбивали, й юдеї захопили значок.

Тит звелів покласти вогонь під ворота. Зовнішні колонади, заспокоював він себе та Береніку, це ще ж не храм. Отже, підклали під ворота вогонь, срібло скрізь розтопилося і відкрило путь вогню до дерев’яних балок. Цілий день і наступну ніч аж до ранку лютував вогонь. Потім були знищені північна та західна колонні галереї, і тепер підійшли вже до самої високої будівлі храму.

28 серпня, 8 аба юдейського числення, коли працювали римські пожежні команди, щоб прокласти крізь попіл, жар та уламки шлях безпосередньо до храму, Тит скликав воєнну раду. Мали вирішити, що робити далі з храмом.

У цій воєнній раді взяли участь маршал Тиберій Александр, потім генерали, командири чотирьох леґіонів, Цереаліс від п’ятого, Лепід від десятого, Літерн від дванадцятого, Фріг від п’ятнадцятого, і Маркантон Юліан, губернатор Юдеї. Як секретаря Тит запросив Йосифа.

Тит звелів спочатку прочитати лист цезаря. Береніка мала правдиві відомості, що цезар скликав засідання кабінету, щоб обговорити зі своїми міністрами питання про подальше існування храму. Деякі з міністрів були тої думки, що цю твердиню бунту, цей центр і символ непокірної юдейської гордості треба зрівняти зі землею. Тільки так можна відібрати в юдеїв їхній збірний пункт. Інші додержувалися того погляду, що війна провадиться проти людей, а не проти безживних речей, а культурний престиж Риму вимагає, щоб таку чудову будівлю пощадили. Сам цезар, так закінчувався лист, прийшов до рішення порадити полководцеві по змозі пощадити будинок.

Панове слухали лист серйозно, з підібраними обличчями. Вони знали, що йдеться про тріумф. Якщо храм візьмуть штурмом, тоді це буде повне слави закінчення походу, тоді ніхто не зможе більше підтримувати вигадку про карну експедицію, тоді сенат муситиме погодитися на тріумф. Привабливо стояв перед ними блиск такого тріумфального дня, життєва вершина для всіх, що, як переможці, йтимуть у цьому поході. Але про це не можна було говорити, про інтереси армії так само мало говорили тут, як і на державній раді цезаря.

Вони добре могли собі уявити, як проходила ця державна рада. Товстий Юній Тракс міг виступити з кількома спокійними словами за збереження храму; і гладкий Клавдій Реґін міг сказати за це кілька невиразних примирливих слів. Тим гостріше, певно, виступав за зруйнування храму міністр Таллас. Нарешті дійшли до цього компромісу, до цього «по змозі», до цього листа, який перекладав відповідальність за все, що станеться і що не станеться, на армію. Ну, так, армія могла нести відповідальність. Армія хотіла свого тріумфу. Настрій війська, яке дико прагнуло того, щоб «те, що там», «відоме» розтоптати чоботом, цей настрій опанував і багатьох начальників. Геп, геп — поривало й їх. «По змозі пощадити будинок» — це легко було говорити з Риму. Де починається це «по змозі» і де воно закінчується?

Перший говорив маршал Тиберій Александр. Він знає, інші хочуть римського тріумфу, а він хоче розсудливого упокорення країни. Він говорив коротко та стримано, як завжди. Збереження споруди коштуватиме жертв. Але десять тисяч солдатів можна замінити, храм же неповторний і замінити його не можна. Маючи сто тисяч чоловіків проти оборонців мурів, яких тепер лишилося не більш як п’ятнадцять тисяч, можна вправитися. Це річ можлива — пощадити споруду.