Юдейська війна

Тит був неприємно вражений, коли увечері цього 28 серпня приймати наказ з’явився капітан Педан, перший центуріон п’ятого леґіону. Це був за довгий час найважливіший наказ, і принц тричі його змінював. Він простяг чоловікові табличку. Капітан Педан узяв її своєю широкою короткою, брудною рукою. Він прочитав: «Пароль: Згинь, Юдеє. Наказ: протягом 29 серпня пожежні й очисні команди, що працюють із північного та західного боків храму, повинні при всіх обставинах закінчити свою роботу, щоб на світанку 30 серпня всі підготування до наступу були зроблені. Якщо супротивник заважатиме роботі пожежних та очисних команд, відтіснити його енергійно, але зберігаючи будівлі, оскільки вони належать до самого храму».

Капітан Педан читав наказ, як приписувалося уголос. Перший центуріон п’ятого леґіону мав бистрий розум, він своїм єдиним зрячим оком і хитрим мозком охопив його раніше, ніж прочитав своїм квакаючим голосом. Отже, він помалу промовляв читане. М’ясистий, із голим рожевим лицем, потужними плечима, дужою потилицею, стояв він перед полководцем. Помалу виходили з його широкого рота слова наказу. Слова: «Якщо супротивник заважатиме роботі пожежних та очисних команд, відтіснити його енергійно» виходили дуже виразно і з притиском, прикінцеві слова: «але зберігаючи будівлі, оскільки вони належать до самого храму» капітан, хоч вимовляв і не швидше, проте звучали вони, як другорядні, побіжні. Він спрямовував, доки читав, очі більше на полководця, ніж на табличку, допитливо, вагаючись, ніби читав він неправдиве. Знову під поглядом цих очей відчув Тит перед цим галасливим, незграбним чоловіком таку ж огиду, як часто відчував і раніше, і таку ж сильну спокусу, таку ж шалену хіть, яку відчував при словах генералів, — далі кинути вогонь усередину «того, що там», «відомого». Якусь мить обидва мовчали. Капітан усе ще дивився на нього, не вірячи, чекаючи. Так, не було ніякого сумніву, він чекав. Цілком твоя правда, мій Педане. Але й інші праві. Роби, що хочеш. Кожен пересував на іншого відповідальність. Всі хочуть це зробити, але ніхто не хоче, щоб це був він. «Ти муж, мій Педане! Зроби це ти». Таке, можливо, відчував Тит у той час, як капітан Педан стояв перед ним і чекав. Це не були думки й уже аж ніяк не були це слова, Тит стерігся. Не з’явилося нічого більше, крім маленької непомітної усмішки. Але перший центуріон п’ятого помітив усмішку. Сказав він щось? Полководцеві було так, наче він щось сказав. Воно прозвучало як «Геп, геп». Але це, розуміється, було неможливо. Капітан Педан узяв табличку, сховав її, як приписувалося, віддав привіт, витягнувши руку з розпрямленою долонею. Полководець сказав: «Дякую». Капітан Педан відійшов і нічого не сталося.

Цієї ночі Тит спав із Беренікою. Спав неспокійно, і Береніка чула, як він казав: «Дай мені табличку».

Капітан Педан тим часом повертався до свого намету. Він мав слова наказу в голові, проте витяг табличку ще раз, перечитав її. Зробив широкий рот ще ширшим, був задоволений. Звісно, спека в цій країні, гидкі комарі, що особливо любили його біляве, рожеве тіло, виснажлива нудьга облоги, це все було противне, і носій трав’яного вінка, улюбленець армії міг би себе пошкодувати. Минулого року, коли воєнні дії тут були припинилися, він був посланий з депешею Муціана до Італії і там брав участь у поході проти Вітеллія. Якби він лишився там, він вступив би в гвардію, міг би дослужитися до полковника, до генерала. Тепер, тримаючи цю табличку в руках, він не каявся, що знову повернувся як перший центуріон до свого п’ятого, до мурів цього вошивого Єрусалима, щоб узяти участь у цій клятій облозі. Педан був солдат. Солдат аж до підошов своїх черевиків. Він любив це — сито та грубо їсти, чинити блуд, пиячити, співати соковитих пісень. Він навчився колоти, стріляти, рубати, він, такий м’ясистий чоловік, був неймовірно спритний і дужий. Він був у великій згоді зі самим собою. Він часто роздивлявся своє обличчя не тільки в коштовному золотому дзеркалі, яке він мав із собою в усіх походах, а й у кожній воді, повз яку проходив, або в своєму щиті. Його обличчя подобалося йому. Коли він позбувся одного ока, то, щоб замовити собі нове, розшукав найкращого спеціаліста, який виробляв очі для статуй. Тепер його обличчя справді йому подобалося, і він не шкодував, що втратив око. Він любив небезпеку. І любив здобич. Із своєї частки здобичі, із нагород за особливі заслуги та шляхом спритних таборових операцій він збив собі чималий статок, що лежав у надійному сховку в банкіра у Вероні та давав добрі проценти. Колись, старий, беззубий, носій трав’яного вінка, улюбленець армії, повернеться він до цієї Верони і гратиме велику роль, змушуватиме місто танцювати по своїй волі.