Юдейська війна

Це був справжній бій. Юдеї не вважали, що багато з них потрапляло між падаючі уламки. Густими купами обступили вони римський значок. Носій його впав, схопив значок, але й його вбили.

— Макавеї! — кричали юдеї, вони захопили значок. З тріумфом понесли його за мур.

До римлян підійшла підмога. При другій вилазці юдеї не пройшли так далеко, як першого разу. Але маленькі ворота викидали все нові юрби їх. Педан кляв, бив своєю ломакою своїх людей. Вони знову відкинули юдеїв, деякі з людей Педана протислися у ворота, ворота зачинилися. Ті, що протислися всередину, загинули. Але супротивника відтіснили енергійно.

Педан оскалився. Супротивника відтіснили не досить енергійно. Педан звелів утворити черепаху. Люди були здивовані. Перед ними стояв велетенський мур, машини не працювали, ніяких стінобитних знарядь у них не було. Що хоче їхній перший? Чи вони повинні перекинути мур голими руками? Проте, слухаючись наказу, вони сполучили свої щити над головами та рушили вперед. Але дивно — Педан звелів добиратися не до воріт, а до місця навкоси від них, де був обрамований золотом віконний отвір.

Вони усе йшли вперед, вже були вони біля стіни, передні вже стояли, притиснувшись до неї. І тут сталося таке, чого перша когорта п’ятого, що до багато чого звикла, не бачила ще ніколи. Капітан Педан, важкий у своєму озброєнні, виліз на щити останньої шеренги та своїми поцвяхованими черевиками, широко розставивши ноги, став пробиратися вперед по щитах. Він не впав, грім і Геракл! Він не втратив рівноваги, в одній руці тримав палаючу головешку, й от він кинув її, кинув її крізь обрамований золотом отвір і потім крикнув:

— Дай ще одну!

І солдати передали йому ще один із палаючих уламків, а потім ще один. Ті під щитами, спітнілі, стиснуті, насилу витерплюючи, нічого не знали, що діється у них над головами, чули тільки, як кричав їхній капітан: «Дай ще одну», та: «Геп, геп». Але вони, як і ті, що передавали палаючі головешки, сповнені були неймовірним напруженням. Їхній перший, їхній капітан Педан, улюбленець армії, певно знає, що він робить, певно має щось статися. Капітан Педан знав, що він робить. Він розглянув план храму, знав, що в цьому місці, в приміщенні з обрамованим золотом віконним просвітом, зберігалися запаси дров, які юдеї наносили на свято деревоношення, єрусалимські громадяни та пілігрими, кожен одне поліно. Відтіснити енергійно противника. Він казав подавати собі головешки, кидав, кричав: «Геп, геп» і «Дай ще одну», і вони чули, як дряпали його оббиті цвяхами черевики їхні щити, вони витримували, уперті, зігнуті, вони стогнали від чекання.

Й от у них вирвався крик, і от показався дим, дедалі більше диму, й от Педан звелів: «Драбину сюди». Драбина була занадто коротка, тоді він звелів поставити її на черепаху. Поліз угору, драбина хиталася, але ті, під щитами, тримали міцно, і крізь дим і крізь вікно вліз капітан Педан усередину. Він скочив усередину серед диму та криків, відсунув засув воріт, в отворі з’явилося його почорніле й оскалене обличчя. Й як перед тим, за неймовірно короткий час ворота пропустили неймовірно багато людей, так тепер вони проковтнули за одну мить солдатів Педана, спочатку п’ятдесят, а потім враз стало сто.

Храмова будівля всередині була вся оббита кедровими брусами, літо було гаряче, дерево сухе. Уже не було більше диму, вже було тільки полум’я. І раніше, ніж ясно стало, що трапилося, знявся страшний крик у римському таборі. «Геп, геп», кричали вони, і «Кидай огонь», і «Щити вперед». Вони не чекали ніякого наказу і не було їм ніякого впину. Маленькі ворота ковтали їх сотнями, й от вони розчахнули вже й другі ворота. Юдеїв, що намагалися гасити пожежу, побили, леґіони протискувалися вперед, рядами по два, торкаючись один одного плечима, прикриваючи один одного щитами, косячи праворуч і ліворуч.

Більшість юдейських солдатів була у фортах і баштах Верхнього міста, в самому храмі було не більше, як тисяча. Вони здійняли, коли римляни підпалили храмову будівлю, дикий крик і намагалися гасити. Спочатку вогонь був невеличкий, але чіпкий і не згасав. Скоро виявилося, що неможливо одночасно і боротися з нападаючими римлянами, і гасити. Йоанн і Симон бар-Гіора, хутко покликані з Верхнього міста, зрозуміли, що не можна утримати храм проти вогню та римлян. Вони звеліли, щоб головні сили відійшли до Верхнього міста. Маленький заслон мав, прикриваючи відступ, тримати окремі ворота храму.

Ці люди, які лишалися для оборони, знали всі, що загинуть, але жоден не вагався зголоситися на це добровільно. І хлопець Ефраїм зголосився, і його взяли. Йоанн із Гісхали, коли проходив, поклав йому руку на голову та сказав:

— Ти достойний хлопець. Поширюй нашу віру, мій сину.

Так клали на голови своїм учням руку великі доктори, передаючи їм титул і здатність поширювати вчення.