Юдейська війна

Римляни, відігнавши юдеїв із середини храму, протислися тепер до цього найнижчого району. Вони йшли сходами вниз, вони бачили тих, що в галереї, чоловіків, жінок, дітей, значних і маленьких людей, їх було дуже багато, цілі купи живого м’яса. Хоч ціна на невільників через багато полонених надзвичайно впала, все-таки тисячі в галереї становили якусь цінність. В найгіршому випадку їх можна було продавати дюжинами упорядникам ігор. Але солдати не хотіли тепер мати справу з будь-якими обрахунками. Вони хотіли тепер особисто навтішатися. Вони купили цю змогу дуже дорого.

Люди з п’ятого загородили колонаду. Юдеї мали перед собою римлян, а за собою — провалля. Підійшли офіцери, полковники, генерал десятого Лепід. Вони віддали наказ чекати, треба було одержати розпорядження полководця. Але люди з п’ятого зовсім не думали про те, щоб чекати. Вони якраз відібрали значки, які десятий втратив чотири роки тому, і от тепер їм мали зіпсувати перед генералом десятого таку прекрасну розвагу! Вони аж ніяк не були непокірні, вони тільки сміялися добродушно. Та й самі пани не думали про те, що армія має взяти цю масу живого м’яса. Вони по-знавецькому стали перед колонадою у чотири шеренги, потім підпалили кедрові крокви даху. Це справді була грандіозна забава, як ті там, у галереї, почали танцювати, як перші кидалися в провалля або намагалися пробитися крізь ряди солдатів, як їх убивали, як вони вагалися, чи стрибнути їм у провалля, чи загинути від меча або вогню. Збуджено спостерігали солдати, з яким трудом замкнуті тут приходили до певного рішення. Зі задоволенням чули леґіони стародавній смертний крик юдеїв: «Слухай, Ізраїле, Ягве єдиний». Вони часто його чули, але ніколи не кричали його так багато людей одразу. Ягве, Ягве — перекривляли вони, Яг, Яг, кричали вони по-ослиному.

Серед замкнених тут були два пани з Великої ради, яких полковник Паулін знав особисто, Меїр бар-Бельгас та Йо-сиф бар-Далеус. Паулін запропонував обом вийти, здатися йому. Він обіцяв їм пощаду. Але вони залишилися аж доки колонада обвалилася, вони хотіли загинути разом із іншими, вогненною жертвою Ягве.

Священики, яким випало служити, виконували функції своєї служби так, наче нічого виняткового навкруг них не діялося. Вони одяглися, очистили вівтар, принесли святі приряди, як це робили щодня. Уже було там перше полум’я, уже були там перші римляни, священики проходили крізь натовп так, немов нічого не бачили.

Спочатку римляни не зачіпали одягнених у біле зі священицькими поясами. Потім вони стали їх убивати, як і інших. Вони з певним задоволенням дивилися, що чоловік, який носив блакитний пояс цього Ягве, коли вганялося йому в тіло залізо, вмирав так само, як і інші.

Йоанн із Гісхали, коли відступав із храму зі своїм військом, запропонував первосвященику Фанії взяти його зі собою. Але Фанія відмовився. Якби він міг тільки дізнатися, що Ягве хоче від нього! Це дуже важко, що Ягве дав йому тільки обмежений розум. Як прекрасно було б, коли б він міг залишитися будівельним робітником. Тепер блукає він навкруги, безпорадний, плаксивий, його смутні, карі очі шукають, у кого б міг він спитати поради, він злякано прислухається, чи не говорить у нього всередині голос Ягве, але не може нічого почути. Усе це тільки тому, що він, послухавшись скарбника, звелів однести свій священний убір, кожна з восьми частин якого очищає від важкого гріха, у неприступну схованку. Якби був тепер на ньому цей убір та священні самоцвіти великої служби, тоді язики полум’я лягали б біля його ніг, як слухняні собаки, а римляни падали б мертві.

Разом із іншими священиками він потрапив у руки римлян. Солдати намірялися повбивати священиків. Ті просили пощади. Кричали, що між ними первосвященик. Солдати відвели їх до Тита.

Тит поспішав, його знайшли біля південних воріт храму. Серед тих, хто його оточували, був генерал Літерн. Принц бачить, як генерал напружено поглядав на нього з ледве помітною усмішкою. Цей Літерн тоді на воєнній раді не міг зрозуміти, як це він домагається пощадити храм, він, певно, мав його за слабосилого естета. Отже, цей телепень — первосвященик.

— Збережіть його, — каже Тит, — я хочу провести його в тріумфі.

Потім він бачить інших священиків, двадцять виснажених нужденних тіл, які тремтять, у своїх білих урочистих, занадто широких убраннях. Його лице стає примхливим, злим, дитячим. Він відвертається. Налагодившись іти, каже через плече до священиків:

— Я, можливо, подарував би вам життя, панове, заради вашого храму. Але після того, як Бог явно не має наміру тримати свій храм, вам годиться як священикам загинути разом із цим храмом. Хіба я не правий, панове?

Він іде, і профоси хапають священиків.