Юдейська війна

— Ми мусимо це врятувати, панове, — каже він неголосно, проте настійливо. — Ми не можемо залишити це гинути, — вимагає він.

Капітан Педан скалить зуби. Вже горять ворота, під усі дверні завіски підклали вони вогонь. Тепер пізно.

Дуже поквапно витягають солдати святі приряди. Вони важкі, з масивного золота. Десять чоловіків крекчуть під свічником, вони падають. Свічник стрясає підлогу, вбиває одного з носіїв. Солдати, яких підганяють вигуки принца й удари центуріонів, знову підставляють спини, тягнуть приряди з палаючого святилища. Вони виносять дванадцять золотих священних хлібів, обітовані дарунки, срібні сурми священиків, згортають чудову Вавилонську завісу, вишивка на якій показує небо. Принц стоїть на сходах храму, за його спиною бушує огонь, і він дивиться, як свічник, стіл для священних хлібів гойдаються крізь натовп, в напрямі до римського табору, вони то підіймаються, то опускаються над тілами, головами, щитами, як кораблі на розхвильованому морі.

Леґіонери тим часом вдираються в святилище, п’яні від крові та тріумфу. Вони плюндрують усе, що можуть схопити, зривають золоте та срібне окуття з воріт, стін. Головоломно видираються на зовнішні стіни, щоб дістати прибиті там трофеї, значки та зброю старих сирійських царів, значки десятого леґіону, взяті чотири роки тому у Цестія Галла. Вони плюндрують комору священних убрань, комору прянощів, склад інструментів. З руками, повними коштовних рідкісних речей, поспішають вони через велетенський чотирикутник. Це був вінець походу. Щоб зламати цей дім невидимого Бога та сплюндрувати його, вони вмирали десятками тисяч, вони витримували усяку погань і невигоди. Тепер вони хотіли до кінця навтішатися. Вони кричали, вони валяли все, вони реготали, тупали, танцюючи, своїми обцвяхованими черевиками на підлозі, мармур і мозаїка якої вкриті були трупами та закривавленими пов’язками з ініціалами Макавеїв.

У похмурих проходах, що вели вниз до скарбових льохів, згрудилася сила людей. Ці комори були добре замкнені, але нетерплячі не чекали, доки відсунуть засуви важелями та машинами. Вони поклали вогонь на металічне окуття дверей. Все всередині було охоплене вогнем раніше, ніж розкрилися двері, й от із комор потекли густі тягучі потоки розтопленого металу. У цих потоках були обітовані дарунки римських цезарів і парфянських царів, заощадження галилейських бідняків, скарби багачів із Єрусалиму та приморських міст, сотні тисяч золотих, срібних і мідних монет, вибитих «Месниками Ізраїлю», з відзнаками володарювання Макавеїв і датою: перший, другий, третій рік визволення.

З тріском роздиралися великі завіси, їхні тліючі клапті злітали в повітря. З грюкотом падали балки храмової будівлі, уламки мурів. Поки нарешті пролунав звук, потужніший, ніж гугіт полум’я, падіння балок, дикий спів солдатів, крик умираючих, — звук ріжучий, ревучий, стогнучий, що страшно й огидно відбивався від навколишніх гір. Це гула стоголоса лопатна сурма. Солдати намагалися витягти цей безглуздий дивогляд, але потім кинули, як річ, що не має ніякої цінності, в полум’я, й от полум’я шугнуло в неї, і від того зазвучала сурма.

Це звучання немов збудило Верхнє місто, що після того, як юдейські солдати зруйнували місток до храму, відокремлено лежало на своєму горбі. Зголоднілі, виснажені з Верхнього міста бачили дим, бачили перший огонь, бачили потім полум’я, доки поступово вся біла храмова гора палала аж до основи. Із їхніх висхлих горл не виривався навіть слабенький зойк. Але коли заревіла могутнім криком лопатна сурма, з їхніх тіл прорвалося останнє життя, і зі зойків сотень тисяч у Верхньому місті постав тепер крик — пронизливий, безперервний, розжарений, і гори сприймали цей крик і повертали його назад.

Цього дня багато людей із Верхнього міста прибуло до храму. Їх покликав доктор Ніттаї. Він мав видіння і чув голос. Він пройшов через Верхнє місто, виснажений, проте впертий, і говорив до мас, що вони повинні піднятися до храму, де їм сьогодні з’явиться Ягве як спаситель і визволитель. Стільки віри та владності було в голосі одержимого чоловіка, що хто тільки міг плентатися, ішли за ним. Їх було багато сотень. Споміж цих віруючих тільки деякі змогли, коли військо відступало, врятуватися разом із ним; бо місток до Верхнього міста від храму був вузенький, військо потребувало його для себе, а пройшовши, зруйнувало його. Зверху, від храмової будівлі, йшли полум’я та римляни. Віруючим нічого не залишалося, як рятуватися в найнижчий район храму, до великої колонади південного краю, безпосередньо біля провалля.