Юдейська війна

Храм горів ще два дні і дві ночі. На третій день із багатьох його воріт стояло тільки двоє. Посеред уламків на міцних брилах жертовного вівтаря, що самотньо та марно височів навпроти східних воріт, римляни встановили свої орли і приносили їм жертву перемоги. Коли більше, ніж шість тисяч ворожих трупів вкривало поле бою, тоді армія мала звичай проголошувати свого полководця імператором. І от тепер Тит на височині вівтаря приймав ушанування від свого війська.

З маршальським жезлом у руці, з червоною воєначальницькою мантією на плечах, маючи позад себе золоті орли, стояв тепер там, де недавно підіймався до Ягве стовп кадильного диму, він, ідол у плоті, замість невидимого Бога. Леґіони проходили мимо, вони потрясали щитами, кричали: «Привіт тобі, імператоре Тит». Цілі години залізне бряжчання та радісні вигуки його солдатів наповняли вуха Тита.

Він жадав цієї години відтоді, як в Александрії його батько доручив йому провадити цей похід. Але тепер він залишався холодним. Береніки не було, Береніка втекла, побачивши, як горить святиня, втекла від нього, хто зламав своє слово. Чи зламав він його насправді? Він дав ясний наказ — пощадити храм. Це були боги, що вирішили інше, імовірно, і сам юдейський Бог, розгніваний на святотатство та опоганення свого народу. Ні, не він, полководець, винен у загибелі святині. Він вирішив так з’ясувати події, щоб усьому світові це було ясно.

Деякі полонені юдеї показали, що пожежа почалася у дров’яній коморі. Вони нібито намагалися гасити, а римські солдати кидали нові запалюючі головешки у стоси дров. Це могли зробити тільки солдати пожежних та очисних команд. Тит влаштував воєнний суд над Педаном і його людьми, в якому сам головував.

Незадовго перед початком суду він мав розмову з маршалом Тиберієм Александром.

— Ви ненавидите мене, — спитав він маршала, — за те, що храм цього Ягве згорів?

— Ви запалили храм, цезаре Тит? — спитав своїм чемним стриманим голосом маршал.

— Я не знаю цього, — сказав Тит. Підсудних запитували:

— Чи кидала перша когорта палаючі уламки у храм?

— Ми цього не знаємо, цезаре Тит, — відповідали солдати голосно, щиро, по-товариському. Ніхто з них не бачив, що капітан Педан кидав палаючі головешки.

— Це можлива річ, — пояснював Педан, — що ми боронилися від юдеїв також і палаючими уламками. «Відтіснити противника енергійно», — стояло в наказі.

«Енергійно» — під цим можна було розуміти і вогонь, коли маєш під руками палаючі уламки.

— Чи ви мали намір щадити будівлі? — поставили йому запитання.

Педан знизав плечима. Старий, чесний солдат, він простодушно та немудро дивився на своїх суддів.

— Це були, — зауважив він, — товсті, кам’яні мури, не зруйновані машинами. Всередині була кам’яна підлога, кам’яні сходи. Хто міг сподіватися, що камінь займеться? Це було явно визначено богами.

— Ви бачили, — питали його, — план храму? Ви знали, що обрамоване золотом вікно веде в дров’яний склад?

Капітан Педан дав відповідь не відразу. Його живе око підморгнуло принцові, потім суддям, потім знову принцу, він усміхався хитро, підкреслюючи свою умову з Титом, усі це бачили. І потім він повернувся прямо до принца. Своїм квакаючим голосом, зухвало та безтурботно він сказав:

— Ні, цезаре Тите, я не знав, що за цим вікном дрова.

Дуже виразно Тиберій Александр бачив, що цей капітан Педан бреше, і так само виразно бачив він: Педан щиро вірить, певен того, що виконував безсловесне доручення принца. Цей принц і цей капітан, маршал ясно це бачив, хоч якими відмінними вони здавалися, по суті були однакові: варвари. Принц собі й іншим заприсягався, що він збереже храм, імовірно, він чесно це думав, але в своєму нутрі він, як і Педан, від самого початку хотів зруйнувати «те, що там», «відоме», наступити на нього ногою.

Решта, капітани, унтер-офіцери, солдати, стояли на одному: вони не бачили нічого. Кожен із них міг тільки віддалено пояснити, чому могла виникнути пожежа. І на всі запитання вони завжди мали одну щиросерду відповідь: «Цезаре Тит, ми не знаємо цього».

Тит, доки суд радився, був надзвичайно збентежений. Той погляд, яким дивився на нього цей непристойний Педан, підморгуючи, підкреслюючи свою в ним змову, стривожив його нутро. Те, що його досі невиразно гнітило, чи не є він учасником грубості цього чоловіка, він тепер відсунув далеко від себе. Хіба не був його наказ ясний? Хіба він не дбав завжди про залізну дисципліну? Він напружено чекав на думки своїх генералів, вирішивши відмовити в помилуванні улюбленцеві армії, якщо його засудять до смерті.

Але про таку демонстрацію явно не думав жоден із панів. Вони говорили невиразно, неясно. Можливо, треба того чи іншого унтер офіцера перевести в штрафну роту.

— А Педана? — крикнув Тит запально, уривчасто.