Юдейська війна

5 вересня, через місяць після того, як упав храм, через п’ять місяців після початку облоги, упало Верхнє місто Єрусалима. Тим часом, як когорти, кидаючи кості, розподіляли окремі частини міста для плюндрування, вулицю за вулицею, Йосиф ішов спочатку у форт Фазаїла, де юдейські ватажки тримали своїх в’язнів. Він хотів визволити батька та братів із в’язниці. Але форт був пустий, тут були тільки мертві, зголоднілі. Тих, кого він шукав, тут не було. Можливо, макавеїсти повбивали своїх полонених перед вступом римлян, можливо, частина їх врятувалася у підземелля.

Йосиф далі заглиблювався в місто, ішов крізь пожежу та різанину, затверднувши в холодній судомній об’єктивності хроніста. Цілий довгий гарячий літній день ходив він пагористими вулицями туди й сюди, спускався та підіймався сходами, проходами, від палацу Ірода до Садових воріт, до Верхнього ринку, до Воріт єссеїв, і знову до палацу Ірода. Він ходив цими вулицями та закутками тридцять років, ходив дитиною, юнаком, мужчиною. Він знав тут кожен камінь. Але він стискав свій біль, не хотів бути нічим іншим, як тільки оком і писемним грифелем.

Він був беззбройний; тільки свій золотий писемний прилад носив примітно на поясі. Це було не небезпечно — ходити так у поваленому, відданому солдатам на поталу Єрусалимі, особливо бувши подібним до юдея. Він міг би охоронити себе, якби носив ту відзнаку, що дістав від Тита, табличку з головою Медузи. Але він не носив її зі собою.

Він утрете йшов Рибальською вулицею до дому свого брата. Дім був порожній, все рухоме звідти винесено. Солдати поралися в сусідньому будинку. Вони вже зруйнували його вкрай і готувалися запалити. Йосиф дивився крізь розчинені ворота в цей двір. Там, посеред галасу та плюндрування, стояв старий чоловік із молитовним плащем на плечах, з молитовними ременями на голові та руках, держачи ноги вкупі. Йосиф підступив ближче. Старий говорив голосно, похитуючи тулубом, свою молитву; бо це була година вісімнадцяти прохань. Він молився ретельно, все його тіло молилося, як велів припис, і коли він дійшов до чотирнадцятого прохання, молився по старій формі, так, як молилися в часи Вавилонського вигнання: «Дай нам бачити власними очима, що ти повернешся до Єрусалима з жалем, як колись». Це були зниклі слова, збережені тільки вченими, вони були історією, протягом 650 років жодна людина не молилася ними. Але старий у цей перший день, коли вони знову набрали змісту, проказував їх упевнено, як звичайну молитву. Його молитва зробила те, чого не могли зробити з Йосифом усі жахи цього дня. Крізь силувану твердість спостерігача раптом прорвалася свідомість: його місто впало.

Солдати, пораючись із палаючим будинком, досі не звертали на старого ніякої уваги. Тепер вони вирішили потішитися, й обступили його, передражнюючи: «Яг, Яг», схопили його, зірвали з його голови молитовний плащ, вимагали, щоб він повторював за ними: «Ягве осел, я слуга осла». Вони шарпали його за бороду, штовхали його. Тоді підступив до них Йосиф. Він владно вимагав, щоб солдати залишили старого чоловіка. Та вони й не думали про це. Хто він такий, що хоче їм наказувати? Він особистий секретар полководця, пояснив Йосиф, і діє у згоді з ним. Хіба не мав він дозволу просити собі сімдесят полонених? «Так може кожен прийти та вимагати», — відповідали солдати. Вони говорили розлючено, розмахуючи зброєю. Він, певно, сам належить до юдеїв, що ходить без зброї, розмовляє по-латині з юдейським акцентом. Вони напилися вина й хотіли бачити кров. Це було безумство — втручатися, як втрутився Йосиф, не маючи змоги показати писаний наказ. З Йотапати вийшов він цілий, і з багатьох інших небезпек, тепер він помре тут смішною смертю, жертвою помилки п’яних солдатів. Йому спало дещо на думку.

— Погляньте на мене, — сказав він солдатам. — Коли б я справді належав до обложених, то хіба б я не був худіший?

Це їх переконало, вони дозволили йому йти.

Йосиф шукав принца. Він знайшов його у поганому настрої. Термін, який собі дав принц, минув. Єрусалим упав, завтра, найпізніше післязавтра, він поїде до Текоа. Розмова з жінкою не буде приємна.

Йосиф скромно просив про писане розпорядження, щоб він міг дістати тих сімдесят осіб, волю яких принц обіцяв йому. Тит неохоче писав розпорядження. Пишучи, він кинув Йосифові через плече:

— Чому, власне, ви ніколи не просили в мене дозволу викликати сюди вашу Доріон?

Йосиф мовчав якусь мить, здивований.

— Я боявся, — сказав він потім, — що Доріон заважатиме мені пережити ваш, принце Тит, похід так, щоб я потім міг його описати.

Тит сказав буркотливо:

— Ви, юдеї, огидно послідовні.

Йосифа влучило це слово. Він мав намір просити більше, ніж сімдесят людей. Побачивши принца, він відмовився був від цього наміру. Тепер раптом здалося йому: все залежить від того, щоб принц поставив йому більше людських життів. Обережно, дуже покірно він просив:

— Не пишіть сімдесят, цезаре Тит, пишіть: сто.