Юдейська війна

Постало незадоволене мовчання. Виступити проти Педана, проти носія трав’яного вінка — цим ніхто не хотів ризикувати. Вже Цереаліс, генерал п’ятого, збирався сказати щось в такому розумінні, коли маршал Тиберій Александр узяв слово. Вся армія, говорив він, хотіла того, що імовірно зробив або, принаймні, чому не перешкодив Педан. Не на одиниці падає вина за ганебне діло, яке заплямувало римське ім’я назавжди. Своїм тихим, стриманим голосом він запропонував вишикувати всіх офіцерів і солдатів, які брали участь в очисній роботі, і стратити кожного десятого.

Саме тому, що не можна було заперечити послідовність промови маршала, обурилися проти неї одностайно та сильно. Це зухвальство, що цей чоловік хоче зігнати своє юдейське почуття злоби на римських леґіонерах. Ухвалення присуду було відкладено.

Зрештою не сталося нічого. У беззубому наказі висловлено було першій когорті незадоволення керівництва армії, бо вона не могла перешкодити пожежі.

Тит був глибоко роздратований таким закінченням суду. Тепер було безнадійною справою виправдатися перед жінкою. Він боявся довідатися, куди вона пішла. Боявся, що її міг опанувати такий дикий настрій, який уже тричі гнав її в пустелю, де вона, занедбуючи тіло, дослухалася до голосу свого Бога.

Потім він почув, що вона виїхала до маленького селища Текоа. Туди було лише кілька годин дороги. Але звістка не зробила його радіснішим. Що шукала вона у цьому напівзруйнованому гнізді? Чи вона хотіла мати перед очима пні свого гаю, постійне нагадування про те, що він навіть маленьку її просьбу не виконав?

Широке обличчя Тита стало жорсткішим, його трикутне зубцювате підборіддя ще дужче випнулося, усе лице було лицем злого селянського хлопця. Що повинен він робити? Він не міг уявити, як може поводитися перед нею. Чи він повинен грубо та рішуче говорити про воєнні права, показати їй себе паном, римлянином? Але він цим досягне не більше, як досяг тої ночі, коли зґвалтував її.

Він звелів собі не думати про жінку. Мав досить роботи, щоб відвертати думки. Ще стоїть старе місто, Верхнє місто. Воно має товсті потужні мури, їх не можна безоглядно штурмувати, знову треба було працювати машинами, підкопувати ворота. Він поставив собі термін. Коли він візьме Верхнє місто, то стане перед жінкою.

Насамперед він звелів зрівняти зі землею все, чого тільки можна було досягти у завойованих районах. Розкидати каміння, поваляти стіни. Він дістав хіть до руйнування. Поважні будинки край храмових ярів, плебейський квартал Офла, старі й солідні будівлі Нижнього міста були сплюндровані. Ратуша й архів, що вже горіли на початку громадянської війни, були зруйновані вдруге. Закладні, купівельні документи, сховані в бронзі державні договори, відзначені на пергаменті результати довгих, пристрасних переговорів на Кіппі, на біржі, загинули раз назавжди. Уся храмова округа та суміжні частини міста були залишені солдатам на плюндрування. Протягом тижнів видобували вони з руїн все нове та нове золото, все нові й нові скарби. Вони спускалися і в підземні ходи храмового пагорба, хоч це була річ небезпечна, бо багато з них, заблудившись, не виходили ніколи більше на світло денне, деякі знаходили смерть в боротьбі з утікачами, які поховалися у цьому підземному світі. Але небезпека нагороджувалася, підземелля були золотим рудником. Усе нові й нові коштовності текли з його шахт, виявили і сховані храмові скарби, між ними і знаменитий священний убір, якого так боляче бракувало первосвященикові Фанії. Самоцвіти, благородні метали, рідкі коштовні матерії нагромаджувалися в римських складах, торговці мали багато роботи, ціна золота на всьому Сході впала на двадцять сім процентів.

У Нижньому місті була святиня юдеїв, мавзолей царів Давида та Соломона. Вісімдесят років перед тим Ірод колись відчинив був крипту таємно, вночі, приваблений чутками про неймовірні скарби. Але коли захотів пройти всередину, де покоїлися останки старих царів, вдарило йому назустріч полум’я, бо його факели запалили земляний газ склепу.

Тит не мав ніякого страху. Він пройшов із своїми панами аж до останнього відділу крипти. Там лежали трупи обох царів у золотому риштунку, із діадемами на черепах, велетенські барвисті каблучки скочувалися з костей їхніх рук. Лампи, чаші, тарілки, глечики поставили для мертвих, поклали також рахівничі книги храму, щоб вони могли довести Ягве свої побожні діла. Маршал Тиберій Александр розгорнув книги, оглядав зниклі письмові знаки. Тит узяв велику діадему з одного з черепів, своєю широкою короткою рукою надів її на власний, повернувся до своїх панів.

— Діадема не пасує вам, цезаре Тит, — сухо сказав маршал.

Йосиф спостерігав пожежу храму з напруженою увагою, наче дослідник — явище природи. Він загартував себе, хотів бути тільки оком, він хотів бачити без прогалин геть усе, початок, середину, кінець. Він знову й знову підходив до краю вогню, виміряв палаючий чотирикутник, багато сотень разів, дуже втомлений, проте невтомний. Він дивився, слухав, нюхав, сприймав, його добра, вірна пам’ять нотувала все.