Юдейська війна

Цієї ночі снився йому важкий сон. Всіма дорогами йшли леґіони римлян, він бачив, як вони сунули, неквапно, неминуче, в строгому порядку, рядами по шість людей, багато тисяч, але як одна-єдина істота. Це була сама війна, що йшла на нього, це була «техніка», страховинно важка машина, що сунула зі сліпою певністю; це було безглуздо — захищатися проти неї. Він бачив розмірену ходу леґіонів, він бачив їх цілком виразно, але, і це було найстрашніше, він не чув її. Він стогнав. Це була одна-єдина велетенська стопа в страховинному солдатському чоботі, вона підіймалася, ступала, її не можна було уникнути, за п’ять хвилин, за три хвилини вона розтоптувала людину. Йосиф сидів на своєму коні Стрілі, Сапіта, Йоанн із Гісхали, всі дивилися на нього, похмуро й вимогливо, і чекали, щоб він вихопив меч із піхов. Він схопився за меч, але меч не виймався, він був заклепаний у піхвах. Йосиф стогнав, Юст із Тиверії глузливо скалив зуби, Сапіта дико й люто шарпав одне пасмо своєї бороди, столяр Халафта підіймав свій могутній кулак. Йосиф рвав меч, це тривало вічність, він рвав і рвав, і не міг його вийняти. Сандальник Акавія ревів: «Їжте, чоловіче, ви повинні їсти», і нога у велетенському солдатському чоботі підіймалася, ступала, підходила дедалі ближче.

Але коли Йосиф прокинувся, був ясний сонячний зимовий ранок, і відворотна вічність чекання перед солдатським чоботом стерлася. Все було добре, те, що сталося. Не Єрусалим, а сам Бог поставив його на це місце. Бог хоче війни.

Зі шаленою ревністю взявся він до того, щоб підготувати цю священну війну. Як це могло бути, що він у Римі їв за одним столом із чужинцями, спав із ними в одній постелі? Тепер, як і іншим, йому огидні були випари їхньої шкіри, вони зачумили країну. Можливо, що адміністрація римлян була добра, теж і їхні дороги, водогони; але ця свята країна Юдея буде прокаженою, коли хтось інший у ній житиме, як юдеї. Одержимість наповняла його, одержимість, з якою він писав тоді свою книгу про Макавеїв. Своє власне майбутнє, передчуваючи, записав він. День і ніч невтомно працював він. Зміцнював адміністрацію, нагромаджував запаси, дисциплінував збройні сили, дужчими робив укріплення.

Він проїздив містами та просторими, тихими сільськими місцевостями, горами й долинами, берегами рік, озер і моря, крізь виноград, оливкові та фіґові дерева. Він їздив на своєму коні Стрілі, молодий, дужий, жарка веселість і певність випромінювалися з нього, перед ним розвівався штандарт із літерами Макавеїв — Хто як ти, о Господи? — і його поява, його слово і його прапор запалювали галилейську молодь. Слухаючи Йосифові промови, жаркі, упевнені слова про знищення Едома, що виривалися з нього, як каміння й огонь із гори, багато кричало, що повстав новий пророк в Ізраїлі.

— Морон, морон, наш владар, наш владар! — гукали вони з пристрасною відданістю, коли він проходив, і цілували його руки і його плащ.

Він прибув до Мерона у Верхній Галилеї. Це було незначне місто, славетне тільки своїми оливковими деревами, своїм університетом і старими могилами. Тут покоїлися вчителі закону з минулого, строгий великий доктор Шаммаї і м’який великий доктор Гіллель. Люди Мерона вважалися за особливо ревних у вірі. Казали, що з могил учителів виростає для них глибоке пізнання Бога. Можливо, тому Йосиф і прибув до Мерона. Він промовляв у старій синагозі, слухали його переважно доктори та студенти, слухали тихо, вони були тут уважніші ніж будь-де, похитували тулубами, напружено прислухаючись, дихали схвильовано. І раптом, коли Йосиф замовк після великого, втомного речення, в стисненій, здавленій тиші якийсь блідий, зовсім молодий чоловік прошепотів:

— Це він.

— Хто я маю бути? — спитав гнівно Йосиф,

І молодий чоловік, з по-собачому відданими, дещо безумними очима, знову й знову повторював:

— Це ти, так, це ти.

Виявилося, що люди невеликого міста вважають цього молодого чоловіка за пророка Ягве, і що вони тиждень тому цілу ніч держали розчиненими двері своїх домів, бо він провістив, що цієї ночі до них прийде спаситель.

Йосифа, коли він почув це, обсипало морозом. Він голосно гнівався і сердито кричав на молодого чоловіка. І в найпотаємнішій глибині душі він відкидав, як богохульство, думки про те, що це він сам може бути. Але дедалі глибше сповнювало його почуття божественності своєї місії. Ті, хто його самого називали спасителем, були діти та дурні. Але він був покликаний підготовити царство визволителя.

Люди Мерона, не зважаючи на всі умовляння, лишилися при своїй певності, що вони бачили месію. Вони залили сліди копит коня Стріли міддю, і ці місця стали вважати за святіші, ніж могили вчителів закону. Йосиф гнівався, висміював і лаяв дурнів. Але він сам почувався дедалі тісніше зв’язаним із тим, що повинен прийти, і дедалі жадібніше, майже хтиво чекав того, щоб побачити його власними очима.