Юдейська війна

Глибоко всередині, в захищеному просторі, під землею, містилися сховища храму, де зберігалися державні скарби, чимала частина золота та коштовностей світу. Й убір первосвященика зберігався тут, священна нагрудна бинда, храмові самоцвіти, золотий обруч, що носив ім’я Ягве. За цей убір довго сперечалися Рим та Єрусалим, доки він остаточно не був схований серед храмових скарбів, і багато крові пролито було в цьому змаганні.

В серці храму, знову закритому пурпуровою завісою, була святиня святинь. Вона була порожня та темна, тільки необроблений камінь підіймався над голою підлогою, уламок скелі Шетія. Тут, запевняли юдеї, жив Бог. Ніхто не міг вступати в цей простір. Тільки раз на рік, у день, коли Ягве примирявся зі своїм народом, входив первосвященик у цю святиню святинь. Усі юдеї на всій землі постили в цей день, галереї та двори храму ущерть повні були людей. Вони ждали того, що первосвященик назве Ягве на ім’я. Бо ім’я Ягве не можна було називати, навіть така спроба гідна була смерті. Тільки цього єдиного дня кликав первосвященик Бога його ім’ям. Не багато могли чути ім’я, коли воно виходило з уст священика, але всі вірили, що чули його, і сто тисяч колін вдарялося в плити храму.

Це була таємниця, про яку багато чуток ходило в світі — чому ж поклоняються юдеї за завісою святині святинь? Юдеї пояснювали, що Бог невидимий, отже там немає ніякого його образу. Але світ не хотів вірити, що приміщення просто порожнє. Коли Богові приносять жертви, то він тут, видимий у своєму образі. Безумовно, і цей Бог Ягве був там, і себелюбні юдеї тільки утаюють його, щоб його не зманили, і не дістався він іншим. Вороги юдеїв, найперше глузливі, освічені греки, запевняли, що справді це ослина голова, яку шанують у святині святинь. Але насмішка не впливала. Ясні, розумні римляни, як і похмурі, темні варвари, всі ставали тихими та задумливими, коли говорилося про Бога юдеїв, це була таємниця і страх світу — моторошний невидимий у святині святинь.

Юдеї всієї землі вважали храм за справжню батьківщину, за невичерпне джерело їхньої сили. На Ебро чи на Інді, біля Британського моря чи на верхів’ях Ніла — завжди, коли вони молилися, то поверталися лицем до Єрусалима, де стояв храм. Всі з радісним серцем платили податок на храм, усі їздили на прощу до нього, чи мали твердий намір колись на Пасху принести своє ягня до храму. Щастило їм у справах, тоді вони дякували за це невидимому в храмі, були вони хворі та в нужді, тоді вони хотіли допомоги від нього. Тільки в районі храму земля була чиста, і сюди посилали ті, хто жили за кордоном, свої трупи, щоб вони принаймні в смерті знайшли дорогу додому. Так розсіяні вони були, а тут мали одну батьківщину.

Коли надійшло до Риму повідомлення про штурм палацу в Тиверії, цезар відбував мистецьку подорож по Греції. На час своєї відсутності він доручив керувати урядовими справами своєму міністрові двору Клавдієві Гелю. Той негайно скликав урядову раду. Й от вони зібралися — тридцять сім панів, які займали керуючі посади при дворі. Звістка, що заколот в Юдеї спалахнув знову, глибоко схвилювала їх. Десять років тому ця депеша була б мало важливим донесенням із мало важливої провінції. Тепер вона влучила уряд у його найчутливіше місце, ставила під загрозу його найважливіший проект, проект нового походу Александра Македонського.

Це вони, ці тридцять сім панів, поставили грандіозний проект на солідну основу. Вони створили опорний пункт у Південній Аравії для морського шляху на Індію, вони вишукали фінансові засоби для походу на Ефіопію і ще сміливішого походу до воріт Каспію. Уже, відповідно до воєнного плану маршалів Корбулона та Тиберія Александра, військо дістало наказ виступати. 22-й леґіон, як і всі загони, без яких можна було обійтися в Германії, Англії, Далмації, був у дорозі на Схід, 15-й леґіон — у дорозі на Єгипет. І от увесь величний план зруйновано цим знову й знову спалахуючим бунтом якраз посередині району, де зосереджуються сили для великого походу. Ах, так охоче вірилося в запевнення місцевої влади, що провінція скоро заспокоїться сама. А тепер виявляється, що не так воно, що треба дуже багато війська і дуже багато часу, щоб приборкати повстання.

Більшість міністрів були не римляни, а палкі греки. Їхнє серце схилялося до того, що їхня Греція, їхній Схід має бути основою держави. Вони кипіли з люті, ці радники й воєначальники нового Александра, що тепер їхній чудовий похід через цю дурну справу має так забаритися або й зовсім розладитися.

Але зовні вони залишалися спокійними та пихатими. Дехто з них, більшість, були сини чи внуки рабів, і саме тому показували вони, бувши при владі, крижану гідність староримських сенаторів.