Кафе на краю світу

— Так, оце, — продовжив я. — Схоже, ці люди мають певні спільні риси, а саме знають, чому вони тут, зрозуміли, чим хочуть займатися, щоб досягти цієї мети, а також цілком упевнені, що зможуть це. А коли вони намагаються це робити, відбуваються події, що сприяють їхньому успіху. Кейсі роз’яснила мені деякі теорії.

Майк усміхнувся.

— На цю тему замислювалися дуже багато людей. Так було вже давно, може, ще з часів найдавніших філософів.

— Майку, я не зовсім розумію. Чому не всі йдуть за своєю МІ? Що стримує людей? І ще, поки ви нічого не сказали: я знаю, що мені слід поставити це запитання самому собі, і я саме це й робив, коли ви підійшли. Але мені цікаво знати, чи немає якоїсь серйознішої, масштабнішої причини за ту, яка може бути конкретно в мене.

Майк відпив трохи з кухля, який тримав у руці, сів навпроти мене й поставив його на стіл.

— Звісно, у кожного з нас свої причини, — розпочав він. — І розбиратися з ними кожен мусить сам, оскільки вони стосуються лише його ситуації. Утім, є певні чинники, що, судячи з усього, трапляються найчастіше.

— Наприклад?

— Ну, в багатьох людей усе дуже просто: вони ніколи не стикалися з поняттям мети існування. Ще хтось розуміє цю концепцію, проте не впевнений, що має МІ. А ще є люди, які через своє виховання, середовище чи, можливо, релігійні погляди не вважають, що мають право на спробу досягти МІ. Навіть ті, хто вважає, що має мету існування, та вірить, що має право її досягти, часом не ймуть віри, що для її досягнення достатньо просто дізнатися, що це можливо, а тоді робити що хочеться. Це пов’язане з тим, про що говорили ви з Енн. Багато хто заробляє чи здобуває владу, переконуючи інших, що ключем до вдоволення є вони самі чи те, що вони виготовляють або продають. Уявіть собі, як їм було б важко, якби люди дійшли висновку, що кожен з нас сам визначає ступінь свого вдоволення. Ті, хто намагається переконати інших, утратили б владу. Для таких людей втрата влади над іншими — перспектива не з привабливих.

— Це нагадує мені про одну з попередніх розмов з Кейсі, — сказав я. — Вона допомогла мені зрозуміти, що людина, дізнавшись свою МІ, має можливість робити що завгодно та стати ким завгодно. Вона не потребує чийогось дозволу чи згоди.

— Правильно. І до того ж ніхто не може перешкодити чи дозволити людині досягти всього, чого заманеться, у житті та займатися чим захочеться. Кожен з нас сам керує власною долею.

Я замислився, пригадуючи свої розмови з Кейсі та Енн.

— Те, про що ви говорите, дуже відрізняється від установок, які я бачу й чую в повсякденному житті. Я розумію, чому людям так важко навіть слухати про визначення причин свого існування та керування власною долею, вже не кажучи про те, щоб піти далі та жити так насправді.

— Точно, — погодився Майк. — Але це можливо. Власне кажучи, тижні зо два тому один відвідувач розповів нам із Кейсі цікаву історію про те, як він дізнався, як керувати власною долею. Якщо вам цікаво, я поділюся нею з вами.

— Авжеж цікаво. Там теж є рибалки?

Майк засміявся.

— Ні, але там є спорт. Цьому хлопцеві багато років раз у раз снилося, що він стоїть над м’ячем для гольфу в складній позиції. Він пояснив, що наяву грає в гольф не дуже добре, тож зіткнутися із цим викликом уві сні було особливо неприємно. У його сні м’яч, по якому він мав ударити, лежав на підвіконні, на великій похилій брилі чи в якомусь іншому місці, так само абсурдному та незручному для удару. Він знов і знов намагався твердо стати й добре замахнутись, але йому завжди здавалося, що виходить неправильно, і він знав, що удар буде нікудишній. Що більше він замахувався, то сильніше хвилювався й нервував.

Коли його роздратування досягало межі, він таки відчував, що готовий до удару. Однак, коли він замахувався, місцезнаходження м’яча змінювалось, і він стикався з новим, таким самим складним положенням. Тоді він знову доводив себе до стресу й тривоги. Усе повторювалося і повторювалося знов, поки він врешті-решт не прокидався під гупання свого серця та з шаленим напруженням у тілі.

Якось йому наснився той самий сон, але тієї миті, коли він знову роздратувався найбільше, до нього раптом дійшло, що можна просто взяти м’яч і покласти його деінде. Від цього нічого не залежало, і всім, окрім нього, було байдуже, де саме він битиме по м’ячу.