Кайдашева сімʼя

Мотря си­дi­ла ко­ло вiк­на, чер­во­на, як жар, i плу­та­ла нит­кою вздовж i по­пе­рек, i по ко­мi­рi, й по па­зу­сi. Кар­по вий­шов з ха­ти й со­бi хрьопнув две­ри­ма так, що вiк­на задз­ве­нi­ли. Кай­да­ши­ха й Мот­ря зос­та­лись у ха­тi вдвох. си­дi­ли ко­ло вi­кон од­на про­ти дру­гої й нi­би ши­ли, не пiд­во­дя­чи очей од шит­ва. В ха­тi ста­ло ти­хо, тiльки борщ бриз­кав вря­ди-го­ди здо­ро­ви­ми булька­ми, не­на­че ста­рий дiд гар­чав, а гус­та ка­ша нi­би стог­на­ла в горш­ку, пi­дiй­ма­ючи за­ту­жа­вi­лий вер­шок уго­ру. А зимнє сон­це гля­ну­ло ве­се­ло в вiк­но й заг­ра­ло ро­же­вим свi­том на бi­ло­му ко­ми­нi, на бi­лiй гру­бi й на­ма­лю­ва­ло до­лi чо­ти­ри шиб­ки з чор­ни­ми ра­ма­ми, з чуд­ни­ми ма­люн­ка­ми прос­то­го при­щу­ва­то­го скла. Мо­ло­ди­цi все си­дi­ли од­на про­ти дру­гої, все ши­ли й по­на­ши­ва­ли од злос­тi та­ких без­ко­неч­ни­кiв, що по­тiм прий­шлось їм дов­го ви­по­рювать та розп­лу­ту­ва­ти. Во­ни ши­ли, а ско­са все пог­ля­да­ли на то­го ка­пос­но­го вi­ни­ка, що сто­яв у кут­ку, пiд мис­ни­ком.

В ха­ту ввiй­шов Лав­рiн, узяв вi­ник i по­чав мес­ти дiл. Од вi­кон до са­мої пе­чi прос­тяг­ли­ся нi­би ог­ня­нi стов­пи, вит­ка­нi з сон­ця та дрiб­но­го по­ро­ху, кот­рий во­ру­шивсь в яс­но­му про­мiн­нi, не­на­че дрiб­нi­сiнька мош­ка.

Чоловiки пос­хо­ди­лись в ха­ту. Мо­ря ста­ла на­си­пать борщ. Чо­ло­вi­ки по­сi­да­ли за стiл; сi­ла й Кай­да­ши­ха.

- Чи по­ми­ри­лись? - спи­тав батько, обер­та­ючись до мо­ло­диць.

Свекруха й не­вiст­ка мов­ча­ли. Кар­по си­дiв за сто­лом i обi­дав мовч­ки. Пiс­ля то­го, як вiн оже­нив­ся, вiн нi­би ви­рiс у своїх очах. Кож­ний батькiв до­кiр зда­вав­ся йо­му те­пер уд­воє важ­чим. Йо­го дум­ка лi­та­ла ко­ло якоїсь ха­ти, в кот­рiй вiн жи­ве сам з своєю жiн­кою, сам гос­по­да­рює без батька, без ма­те­рi i нi од ко­го не чує нi­яко­го при­ка­зу та за­га­ду.

Од то­го ча­су вже не бу­ло ла­ду мiж свек­ру­хою та не­вiст­кою. Во­ни пог­ля­да­ли од­на на дру­гу спiд­ло­ба. Мот­ря не ду­же вва­жа­ла на Кай­да­ши­ху й Кай­да­ша, але для неї все зда­ва­лось, що в ха­тi чо­гось тiс­но, не­на­че її ду­шать стi­ни, ду­шить сте­ля, ду­шить пiч.

Вже бу­ло не­да­ле­ко до рiзд­ва. Ро­бо­ти бу­ло ще бiльше. Мот­ря ви­ма­за­ла сi­ни, по­ми­ла ла­ви, мис­ник, по­ли­цi. Пе­ред праз­ни­ка­ми за­ко­ло­ли ка­ба­на. По­чав­ся в ха­тi гар­ми­дер. Кай­да­ши­ха все гу­ка­ла на Мот­рю, а Мот­ря нi­ко­ли не змов­чу­ва­ла свек­ру­сi.

- Мамо! Не кри­чiть на ме­не, - го­во­ри­ла Мот­ря, по­ра­ючись ко­ло ков­бас. - Я й са­ма по­роб­лю дi­ло й без вас. Луч­че ля­гай­те на лiж­ко та, про ме­не, бе­рiть у ру­ки бан­ду­ру, ку­рiть люльку, як на­ша па­нi еко­ном­ша.

Перед свят­ка­ми Мот­ря жда­ла, що Кай­да­ши­ха спра­вить для неї буд­лi-яку но­ву оде­жи­ну. Кай­да­ши­ха од­рi­за­ла для неї но­ву за­пас­ку.

На тре­тiй день рiзд­ва Мот­ря ви­тяг­ла з скри­нi но­ву спiд­ни­цю, при­ве­зе­ну од батька. Спiд­ни­ця бу­ла ду­же гар­на та ряс­на, зе­ле­на з чер­во­ни­ми гус­ти­ми ро­жа­ми. Во­на по­вi­си­ла спiд­ни­цю на сво­ло­цi, на кiл­ку. Кай­да­ши­ха тiльки ско­са пог­ля­да­ла на ту спiд­ни­цю.

Мотря пiш­ла в хиж­ку, на­дi­ла спiд­ни­цю й чер­во­ну за­пас­ку, ввiй­шла в ха­ту та все по­ход­жа­ла по ха­тi та розп­рав­ля­ла ши­ро­кi фал­ди кру­гом се­бе, пе­ред са­мим но­сом у свек­ру­хи. Свек­ру­ха нi­би не ди­ви­лась на спiд­ни­цю.

- Ото спiд­ни­цю спра­вив ме­нi Кар­по iк праз­ни­ку! - ска­за­ла Мот­ря й ста­ла пе­ред Кай­да­ши­хою, ще й обо­ма ру­ка­ми роз­тяг­ла ши­ро­ку спiд­ни­цю на обид­ва бо­ки.

- Батьковi своєму по­ка­жи, од­нак ба­га­тий! - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, не див­ля­чись на спiд­ни­цю.

- Сьогоднi пi­ду до батька та й по­ка­жу, тiльки не ту чор­ну за­пас­ку, що ви спра­ви­ли ме­нi iк праз­ни­ку.

- Ой гос­по­ди! До­ве­деться ла­яться на рiзд­во до служ­би, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, - че­рез те­бе не­ма ме­нi нi праз­ни­ка, нi не­дi­лi. Хi­ба не чуєш? Он до церк­ви дзво­нять!

У ве­ли­кий пiст Кай­да­ши­ха при­нес­ла от тка­лi гар­не тон­ке по­лот­но й руш­ни­ки. Во­на схо­ва­ла йо­го в свою скри­ню, ще й зам­ком замк­ну­ла.

- Та не за­ми­кай­те, ма­мо! Хоч i я рук до по­лот­на док­ла­да­ла, та не бу­ду крас­ти, - про­мо­ви­ла Мот­ря; але їй ду­же хо­тi­лось одк­ра­яти свою част­ку й схо­вать в свою скри­ню.

Настав ве­ли­кий пiст. Вже до ве­ли­код­ня бу­ло не­да­ле­ко. Вес­на бу­ла ран­ня. На п'ятiм тиж­нi пi­шов на по­ле на­вiть удо­вин плуг. Мот­ря по­ча­ла вго­во­рю­вать Кар­па.

- Чи ти ба­чиш, як ме­не во­дить твоя ма­ти. Моя ма­ти квiт­ча­ла ме­не, як ро­жу, а твоя ма­ти во­дить ме­не, не­на­че стар­чи­ху. Поп­ро­си батька, щоб дав ме­нi гро­шей на но­ву хуст­ку та на спiд­ни­цю. Куп­лю со­бi iк ве­ли­код­ню но­ву оде­жу та хоч убе­ру­ся по-людськiй.

Карповi й са­мо­му хо­тi­лось приб­рать свою жiн­ку, як при­би­рається квiт­ка на­вес­нi. Вiн по­чав про­си­ти в батька гро­шей.

- А де я то­бi на­бе­ру стiльки гро­шей? - ска­зав батько. - Твоя жiн­ка не дiв­ка: їй за­мiж не йти. Пi­де ма­ти до Кор­су­ня на яр­ма­рок, то й спра­вить, що там бу­де тре­ба.