Кайдашева сімʼя

Кайдашиха й справ­дi поїха­ла на яр­ма­рок. Мот­ря про­си­лась й со­бi, але свек­ру­ха її не взя­ла.

Ввечерi Кай­да­ши­ха при­вез­ла Мот­рi з яр­мар­ку хуст­ку й ма­те­рiї на спiд­ни­цю. Мот­ря роз­гор­ну­ла хуст­ку в ру­ках. Хуст­ка бу­ла чор­на, з ма­леньки­ми квi­точ­ка­ми.

- Мабуть, хо­че­те ме­не в чер­ни­цi пост­риг­ти, - ска­за­ла Мот­ря й ки­ну­ла хуст­ку на стiл. Во­на гля­ну­ла на ма­те­рiю, наб­ра­ну на спiд­ни­цю; ма­те­рiя бу­ла убо­га, тем­ненька, з чер­во­ни­ми крап­ля­ми. Мот­ря на­вiть не роз­гор­ну­ла її та й одiй­шла од сто­ла.

- Я зна­ла, що то­бi не вго­жу. Я не знаю, хто то­бi й вго­дить, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, роз­сер­див­шись, - де ж пак! Зрос­ла в та­кiй роз­ко­шi.

Мотря мов­ча­ла. А для неї, мо­ло­дої, так хо­тi­лось зав'язать на праз­ник го­ло­ву роз­кiш­ною чер­во­ною хуст­кою. Во­на тiльки лег­ко зiтх­ну­ла.

"Не моя во­ля во­лить у цiй ха­тi", - по­ду­ма­ла во­на. I для неї схо­тi­лось во­лi та своєї ха­ти.

IV

Настало лi­то. По­ча­лись жни­ва, по­ча­ла­ся в по­лi ро­бо­та.

Сiм'я лi­том ма­ло си­дi­ла в ха­тi, мен­ше ста­ло ко­лот­не­чi.

За га­ря­чою ро­бо­тою в по­лi не бу­ло ча­су сва­ри­тись. Кай­да­шi ви­жа­ли свiй хлiб i ста­ли за­роб­ля­ти у па­на на снiп. Мот­ря жа­ла ду­же швид­ко й за­ро­би­ла з Кар­пом бiльше кiп, нiж Кай­даш з Кай­да­ши­хою.

Восени Мот­ря об­ро­ди­ни­лась. Кай­даш спра­вив хрес­ти­ни. Кар­по ще бiльше нi­би ви­рiс сам в своїх очах. Вiн те­пер вва­жав се­бе за прав­ди­во­го ха­зяїна, у всьому рiв­но­го батько­вi. В йо­му десь узя­лась по­ва­га до са­мо­го се­бе. Батько був ду­же ра­дий ону­ко­вi й обi­цяв на хрес­ти­нах прис­та­ви­ти для Кар­па ха­ту че­рез сi­ни. Ма­ла ди­ти­на на­че тро­хи по­ми­ри­ла свек­ру­ху з не­вiст­кою. Кай­да­ши­ха при­па­да­ла ко­ло сво­го ону­ка, не­на­че ко­ло своєї ди­ти­ни, вчи­ла не­вiст­ку, як ди­ти­ну ку­пать, як спо­ви­ва­ти, i знов за­го­во­ри­ла до не­вiст­ки со­лод­ким го­ло­сом. Мот­ря не­на­ви­дi­ла той об­лес­ли­вий го­лос, але ста­ла лас­ка­вi­ша до свек­ру­хи. По­ки во­на сла­бу­ва­ла пiс­ля ро­ди­ва, Кай­да­ши­ха ста­ла для неї в ве­ли­кiй при­го­дi. Але не так ста­ло­ся, як ди­ти­на по­ча­ла пiд­рос­тать. Кай­да­ши­ха тi­ши­лась ону­ком, ко­ли­ха­ла йо­го, гой­да­ла, а Мот­ря му­си­ла ро­би­ти всю важ­ку ро­бо­ту за се­бе й за свек­ру­ху.

Карпо й Мот­ря, за­ро­бив­ши лi­том со­бi хлi­ба, вже зна­ли, що во­ни їдять свiй хлiб, а не батькiвський. В стiж­ках сто­яло жи­то й пше­ни­ця, до кот­ро­го во­ни прик­ла­ли бiльше пра­цi, нiж батько та ма­ти. В скри­нi в Кай­да­ши­хи ле­жа­ло по­лот­но, в кот­ро­му мо­же, тре­тя нит­ка бу­ла нап­ря­де­на Кай­да­ши­хою. Кар­по­вi та Мот­рi ста­ло ще важ­че ди­ви­тись батько­вi в ру­ки. Ли­хо в ха­тi тiльки за­тих­ло й при­таїлось, не­на­че га­ди­на зи­мою. Вес­ня­не теп­ло ки­ну­ли на ту га­ди­ну пер­ше мо­ло­ди­цi.

I га­ди­на пiд­ве­ла го­ло­ву, за­си­ча­ла на всю Кай­да­ше­ву ха­ту, на все под­вiр'я.

Пiсля пок­ро­ви Кай­да­ши­ха ви­тяг­ла з скри­нi два су­вої по­лот­на: один су­вiй дав­нi­ший, товс­то­го та не­доб­ре ви­бi­ле­но­го по­лот­на, а дру­гий - тон­ко­го, гар­но­го, нап­ря­де­но­го вдвох з Мот­рею. Кай­да­ши­ха пок­ра­яла товс­те по­лот­но на со­роч­ки для ста­ро­го Кай­да­ша, для Кар­па, Лав­рi­на й Moт­pi, a co­бi од­рi­за­ла тон­ко­го по­лот­на на три со­роч­ки i за­раз схо­ва­ла су­вiй у скри­ню.

- А ме­нi, ма­мо, не од­рi­же­те тон­ко­го по­лот­на, хоч на од­ну со­роч­ку на праз­ни­ки? - спи­та­ла Мот­ря, на­си­лу здер­жу­ючи го­лос.

- Мене товс­та со­роч­ка рi­же в тi­лo, а ти, Мот­ре, ще мо­ло­да: но­си тим ча­сом товс­тi со­роч­ки, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- А ви ду­маєте, ме­не товс­та со­роч­ка не рi­же в тi­ло?

- Та бач, доч­ко, ти не хо­диш до па­нiв, а ме­не па­ни й по­пи про­сять ва­ри­ти обiд, кли­чуть до се­бе в по­кої ве­че­рять, ще й у по­ко­ях кла­дуть спа­ти i по­душ­ки пiд бо­ки сте­лять. Як же та­ки ме­нi йти мiж та­кi лю­ди в товс­тiй со­роч­цi?

- Хоч ме­нi й па­ни не сте­лять пiд бо­ки пу­хо­вих по­ду­шок, але ж i я пря­ла на тон­ке по­лот­но, мо­же, бiльше од вас, - ска­за­ла Мот­ря.

- От i бiльше! Що ла­ялась, то й справ­дi бiльше. Не зви­кай до тон­ких со­ро­чок, бо ще хто зна, як бу­де то­бi на своєму ха­зяй­ст­вi, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- Як вже там не бу­де, a гiр­шe не бу­де, як у вас. Ко­ли б хоч од­ну тон­ку со­роч­ку одк­ра­яли на свят­ки. Чи вже ж я в вас i то­го не за­ро­би­ла?

- Оце при­че­пи­лась при­че­па! Про ме­не, бе­ри все по­лот­но та й за­ку­тай­ся в йо­го з го­ло­вою. Так вже нас­ти­ри­лась ме­нi, що вже й не знаю, як од те­бе од­че­питься, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря од­вер­ну­лась до вiк­на i впер­ше зап­ла­ка­ла од то­го ча­су, як пе­рес­ту­пи­ла че­рез свек­рiв пo­piг. Во­на по­чу­ти­ла, що свек­ру­ха крив­дить її в то­му, до чо­го во­на док­ла­ла ба­га­то пра­цi своїх рук. Во­на втер­ла крадько­ма сльози ру­ка­вом.