Кайдашева сімʼя

Кайдаш ухо­пив ко­чер­гу й за­мi­рив­ся на мо­ло­диць; во­ни йо­го нi­би й не ба­чи­ли i все ре­пе­ту­ва­ли та ла­ялись. Ста­рий Кай­даш пос­тив, бо то­дi бу­ла п'ятни­ця. Вiн був го­лод­ний та сер­ди­тий. Жi­но­чий крик дра­ту­вав йо­го.

- Покиньте мо­то­ви­ло, бо так i впе­чу обох по спи­нi ко­чер­гою! - крик­нув вiн на всю ха­ту.

Молодицi сто­яли блi­дi, як смерть, i од злос­тi лед­ве ди­ха­ли. Во­ни вже не ма­ли си­ли са­мi по­ки­ну­ти те мо­то­ви­ло. Кай­даш ки­нув з усiєї си­ли об зем­лю ко­чер­гою, ви­хо­пив з їх рук мо­то­ви­ло i пот­ро­щив йо­го на цур­па­лоч­ки. Свек­ру­ха й не­вiст­ка ро­зiй­шлись на­бiк.

- Чого ви лаєтесь? Чо­го ви сва­ри­тесь? - по­чав Кай­даш. - Гос­по­ди! Сьогод­нi свя­та п'ятни­ця, а во­ни те­бе, не­на­че на злiсть, тiльки до грi­ха до­во­дять. На­що то­бi, Мот­ре, те мо­то­ви­ло?

- Буду свої по­чин­ки мо­тать. Од­на­че в вас доб­рої со­роч­ки не зас­лу­жиш, - ска­за­ла Мот­ря.

- Вона хо­че пряс­ти со­бi на по­лот­но на­рiз­но од нас, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха, лед­ве ди­шу­чи.

- Нащо то­бi пряс­ти на­рiз­но? Чи то­бi хто по­лот­на не дає, чи що? - спи­тав Кай­даш у Мот­рi.

- Хочу пряс­ти, бо маю пра­во, - ска­за­ла Мот­ря.

- Ставте, та­ту, мер­щiй ха­ту че­рез сi­ни, - обiз­вав­ся Кар­по.

- Ти б луч­че свою жiн­ку тро­хи при­бор­кав, щоб не так ви­со­ко лi­та­ла, - ска­зав батько.

- Хiба моя жiн­ка кур­ка, щоб я їй кри­ла об­бор­кав, - ска­зав Кар­по.

- Карпе, не дра­туй ме­не, ко­ли хо­чеш, щоб i в те­бе бу­ла цi­ла чуп­ри­на.

- Далеко вам до моєї чуп­ри­ни! - обiз­вав­ся Кар­по.

- Ти ду­маєш, що в ме­не ру­ки не до­рос­ли до твоєї чуп­ри­ни? - крик­нув батько.

- Мабуть, уже пе­ре­рос­ли… Ма­ти крив­дить жiн­ку, а ви ме­не, - ска­зав Кар­по.

- Хто ж те­бе зо­би­жає? Xi­бa я то­бi їсти не даю? - крик­нув батько.

- A xi­бa ж ви да­ли ме­нi ко­ли хоч ко­пiй­ку в ру­ки? Я роб­лю, а ви гро­шi в свою скри­ню хо­ваєте.

- Нащо то­бi гро­шi? Xi­бa хо­чеш їx про­пить? - ска­зав батько.

- А хоч би й про­пить. Яке вам до то­го дi­ло? - ска­зав Кар­по.

- То ти ме­не бу­деш на ста­рiть вчи­ти! - кри­чав ста­рий Кай­даш, блi­дий, як смерть, та все прис­ту­пав до Кар­па.

- Тату, не лiзьте! Я роб­лю й маю пра­во на своє доб­ро. Од­рiз­нiть нас.

- То ти че­рез свою дур­ну жiн­ку бу­деш ме­нi цвi­ка­ти та­ке в вi­чi! Чо­го ти, бi­со­ва доч­ко, гри­зеш­ся з ма­тip'ю? - крик­нув ста­рий Кай­даш, ма­ха­ючи по­ла­ма­ним мо­то­ви­лом. - Чи ти хо­чеш бу­ти най­стар­шою в xa­тi, чи що? Чи ти хо­чеш, щоб ма­ти бу­ла то­бi за най­мич­ку? Я то­бi по­лi­чу реб­ра оцим мо­то­ви­лом.

Кайдаш мах­нув на Мот­рю мо­то­ви­лом i за­че­пив її по ру­цi.

Мiж батьком i Мот­рею став Кар­по, не­на­че з зем­лi ви­рiс.

- Тату, не бий­те Мот­рi, - крик­нув вiн не­са­мо­ви­то, - яке пра­во ви маєте бить мою жiн­ку?

- А чом же во­на не слу­хає ма­те­рi та тiльки зби­ває бу­чу в моїй ха­тi?

- Ба не Мот­ря вин­на, а ма­ти. Ма­ти всю важ­ку ро­бо­ту ски­дає на Мот­рю, а са­ма тiльки по­хо­деньки та по­си­деньки справ­ляє.

- То це ти та­ке го­во­риш за свою ма­тiр? - крик­нув Кай­даш.

- То це ти ме­нi ко­леш очi че­рез свою жiн­ку? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, прис­ту­па­ючи до Кар­па з дру­го­го бо­ку. - От чо­го я дiж­да­лась на ста­рiсть од своїх дi­тей!

- Як ти смiєш та­ке го­во­ри­ти на свою ма­тiр? - су­во­ро крик­нув Кай­даш i прис­ту­пив на сту­пiнь ближ­че до Кар­па.

- Тату! Не наб­ли­жай­тесь, - го­во­рив спо­кiй­но, але по­ну­ро Кар­по, сто­ячи стов­пом на од­но­му мiс­цi.

- Через твою жiн­ку, че­рез оте ле­да­що та я бу­ду на ста­рiсть та­ке ли­хо тер­пi­ти! - крик­ну­ла, аж за­ви­ща­ла Кай­да­ши­ха i вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак пiд са­мим но­сом у Кар­па.

Карпо на­вiть не од­хи­лив го­ло­ви й не клiп­нув очи­ма. Вiн тiльки вит­рi­щив їх ще бiльше, так що во­ни ста­ли зов­сiм круг­лi.

- Я поб'ю на то­бi оце мо­то­ви­ло на трi­соч­ки, як ти не впи­ниш своєї жiн­ки! - крик­нув Кай­даш, прис­ту­пив­ши до Кар­па ще ближ­че.

Карпо не ос­ту­пив­ся й не од­хи­лив­ся i тiльки зблiд та по­ну­ро пог­ля­дав на батька.

- Тату! Ос­ту­пiться! Не вводьте ме­не в грiх, - ска­зав Кар­по.

Кайдаш з Кай­да­ши­хою то прис­ту­па­ли до Кар­па, то ос­ту­па­лись, як хви­лi б'ють у ске­лис­тий бе­рег та знов од­хо­дять од йо­го. Кар­по сто­яв, не­на­че ске­ля. Ду­же драж­ли­вий ста­рий Кай­даш роз­хо­див­ся, ки­нув­ся на Кар­па з ку­ла­ка­ми й штовх­нув йо­го ру­кою в гру­ди. Кар­по зблiд, як смерть, а тон­кi гу­би, мiц­но сту­ле­нi, ста­ли зов­сiм бi­лi, не­на­че по­лот­но.

- Тату! Не бий­тесь! - лед­ве про­мо­вив Кар­по. Кай­даш, блi­дий, з тем­ни­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, зно­ву ки­нув­ся на Кар­па.

- Тату! Вiзьмiть луч­че со­ки­ру та за од­ним ра­зом за­ру­бай­те ме­не, - про­мо­вив Кар­по, лед­ве ди­шу­чи; вiн по­чу­тив, що вся кров на­ли­лась в йо­го го­ло­ву, за­ли­ва­ла йо­му ву­ха, очi; вiн по­чув, що в йо­го ву­хах задз­ве­нi­ло й за­шу­мi­ло, й за­ше­лес­тi­ло, а в очах все в ха­тi по­ча­ло кру­титься.

- Не лiзь, бо за­ду­шу, iро­до­ва ду­ше! - крик­нув Кар­по та й ки­нув­ся, не­на­че звiр, на батька й штовх­нув йо­го обо­ма ку­ла­ка­ми в гру­ди.