Кайдашева сімʼя

Мотря ве­се­ло гля­ну­ла на мо­то­ви­ла, за­раз по обi­дi ви­тяг­ла з своєї скри­нi по­чин­ки й по­ча­ла мо­тать. Но­ве мо­то­ви­ло аж гу­ло в її ру­ках i вря­ди-го­ди чер­ка­лось об сво­лок, об сте­лю. Нi один цар не ма­хав з та­кою втi­хою скi­пет­ром, як Мот­ря своїм мо­то­ви­лом. Во­на по­чу­ла в со­бi дух гос­по­ди­нi, са­мос­тiй­ної гос­по­ди­нi. Свек­ру­ху бра­ла злiсть. Для неї не­вiст­чи­не мо­то­ви­ло гу­ло, не­на­че кус­ли­вi джме­лi кру­гом її го­ло­ви.

"Пропадуть мої ко­но­пельки! По­хоп­ли­ва не­вiс­точ­ка поп­ря­де їх со­бi на по­лот­но по­пе­ред ме­не", - по­ду­ма­ла Кай­да­ши­ха.

А не­вiст­ка мо­та­ла по­чин­ки, по­лi­чи­ла чис­ни­цi та пас­ма, ски­ну­ла пiв­мо­ток з мо­то­ви­ла й схо­ва­ла в свою скри­ню.

- Ховай, не­вiс­точ­ко, в свою скри­ню, що за­пiр­веш. Швид­ко схо­ваєш усе на­ше доб­ро, ще й нас уб­гаєш у свою скри­ню, - про­мо­ви­ла свек­ру­ха.

- Не бiй­тесь! Та­ко­го доб­ра не схо­ваю, а як­би вас знай­шла й своїй скри­нi, то ще б i над­вiр ви­ки­ну­ла, - ска­за­ла не­вiст­ка.

Другого дня Мот­ря поз­би­ра­ла свої й Кар­по­вi со­роч­ки й на­мо­чи­ла в лу­зi.

- Чом же ти не заб­ра­ла та не по­мо­чи­ла вcix со­ро­чок? - спи­та­ла ма­ти.

- Тим, що вас ycix бiльше об­пи­ра­ти не бу­ду. Пе­рiть co­бi са­мi; ад­же ж маєте ру­ки.

- Нащо ж той за­хiд на два ра­зи? Xi­бa ще ма­ло гар­ми­де­ру в ха­тi? На­що ти на­ля­пуєш зай­вий раз у ха­тi? - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

Мотря не слу­ха­ла ма­те­рi. Во­на по­од­жи­ма­ла свої со­роч­ки, дру­го­го дня од­зо­ли­ла, поп­ра­ла и по­ка­ча­ла. Кай­да­ши­ха му­си­ла за­ход­жу­ва­тись са­ма ко­ло своїх со­ро­чок. Во­на вже й не го­во­ри­ла за те чо­ло­вi­ко­вi, тим що бо­ялась ко­лот­не­чi. Во­на ду­ма­ла, що все те якось пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться. Але во­но та­ки не ми­ну­лось.

Раз Мот­ря спек­ла хлiб. Хлiб не вдав­ся. Во­на по­да­ла йо­го на стiл до бор­щу; хлiб вий­шов лип­кий, з за­кальцем на два пальцi. На бi­ду й борщ вий­шов не­доб­рий.

- Недобрий борщ, - ска­зав Лав­рiн.

- Але й хлiб спек­ла, хоч ко­ни­ки лi­пи! - ска­за­ла сер­ди­то Кай­да­ши­ха.

- Аж у гор­лi да­вить, - обiз­вав­ся i co­бi ста­рий Кай­даш.

Як на ли­хо, Лав­рiн, жар­ту­ючи, взяв та злi­пив з м'якуш­ки ко­ни­ка, пос­та­вив йо­го на сто­лi, ще й хвос­та за­дер йо­му вго­ру.

Мотря зир­ну­ла на ко­ни­ка та й ски­пi­ла, не­на­че хто ли­нув на неї ок­ро­пом. Во­на луч­че ви­тер­пi­ла б лай­ку, нiж смiш­ки.

- Лаяли, би­ли, а це вже зну­ща­ються на­до мною! - крик­ну­ла Мот­ря й ки­ну­ла об стiл лож­кою.

- Чого ж ти ки­даєш лож­кою нам усiм у вi­чi? Чес­тi не знаєш, чи що? - ска­зав ста­рий Кай­даш.

- Коли хо­чеш сер­ди­тись, то сердься, а не ки­дай на свя­тий хлiб лож­кою, - обiз­вав­ся впер­ше сер­ди­то на свою жiн­ку Кар­по. - По­заб­риз­ку­ва­ла стра­вою усiм oчi. Щось ти справ­дi вже ду­же ро­зiб­ра­лась.

- То ва­рiть та пе­чiть со­бi са­мi. Я нi­чим вам не вгод­жу, - ска­за­ла Мот­ря, одiй­шов­ши до пе­чi.

- Якби ти бу­ла най­мич­ка, то ти б со­бi одiй­шла од нас, а ми пек­ли б та ва­ри­ли са­мi со­бi, - ска­зав Кай­даш.

"Будете ви й так са­мi пек­ти й ва­ри­ти", - по­ду­ма­ла Мот­ря й за­ду­ма­ла на дру­гий день ва­ри­ти обiд тiльки для се­бе та для Кар­па.

Другого дня Мот­ря вста­ла ду­же ра­но, сi­ла со­бi пряс­ти, по­тiм за­то­пи­ла в пе­чi, знай­шла два не­ве­лич­кi гор­щеч­ки й прис­та­ви­ла в од­но­му борщ, а в дру­го­му ка­шу; як­раз стiльки, скiльки тре­ба бу­ло на двi ду­шi. Во­на за­ду­ма­ла й ве­че­ря­ти з Кар­пом ок­ре­мо.

Кайдашиха спа­ла со­бi гар­ненько на пе­чi та ви­ка­чу­ва­лась. По­лум'я трi­ща­ло в пе­чi, ок­рiп булько­тiв, а во­на по­тя­га­лась на пе­чi в теп­лiй пос­те­лi, ду­ма­ючи, що не­вiст­ка ва­рить обiд на всiх. Вже ста­ло роз­вид­ня­тись, Кай­да­ши­ха злiз­ла з пе­чi, гля­ну­ла в пiч i вгля­дi­ла двоє ма­леньких гор­нят.

- Що це ти, Мот­ре, ва­риш у тих гор­ня­тах? - спи­та­ла во­на.

- Борщ та ка­шу, - од­ка­за­ла Мот­ря.

- Нащо ж ти прис­та­ви­ла стра­ву в та­ких ма­леньких гор­нят­ках? Сьогод­нi ж не п'ятни­ця: i батько бу­де обi­да­ти.

- Буде обi­дать, як ви на­ва­ри­те, бо я на вас усiх не бу­ду бiльше ва­ри­ти. Я вам нi­чим не до­год­жу. Ва­рiть са­мi со­бi, од­на­че ви вчи­лись в па­нiв.

Надворi вже свi­та­ло. Сiм'я обi­да­ла ра­но, а Кай­да­ши­сi прий­шлось тiльки що за­ход­жу­ва­тись ко­ло си­рих бу­ря­кiв та ко­ло ка­пус­ти.

- Ой гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Ма­буть, ти на­ва­жи­лась звес­ти ме­не з свi­ту! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха. - Що це ти вит­во­ряєш?

- Те, що ба­чи­те.

- Приставляй у бiльшо­му горш­ку борщ!

- Навiщо? Мiй борщ вже до­ки­пає, - ска­за­ла Мот­ря спо­кiй­но, але нас­мiш­ку­ва­то.

Кайдашисi до­ве­лось са­мiй прис­тав­лять дру­гий борщ та дру­гу ка­шу.

Зiйшло сон­це. Мот­ря пок­ли­ка­ла Кар­па обi­да­ти i пос­та­ви­ла на стiл борщ. Сам Кар­по зди­ву­вав­ся.

- Що це ти, Мот­ре, ви­га­дуєш? Ти хо­чеш знов роз­сер­дить батька? - ска­зав Кар­по.

- Сiдай та їж! Роз­но­сив­ся з батьком. Батько­вi на­ва­рить бор­щу ма­ти, а я бiльше не бу­ду ва­ри­ти на всiх.