Кайдашева сімʼя

Кайдаш по­ба­чив, що справ­дi тре­ба од­рiз­ни­ти дi­тей. Вiн бо­яв­ся Кар­па. Кар­по, по­бив­ши батька, за­був про те i нiт­рiш­ки не жал­ку­вав, не­на­че вiн по­бив яко­го-не­будь па­руб­ка в шин­ку.

У Кай­да­ша в по­вiт­цi ле­жа­ло чи­ма­ло де­рев­нi. Кай­даш при­ку­пив тро­хи ко­ло­док, щоб пос­та­вить Кар­по­вi ха­ту че­рез сi­ни. Тiльки по­ча­ла­ся над­во­рi вес­на, вiн за­ко­пав слу­пи. Мот­ря по­сi­яла на то­му мiс­цi пше­ни­цю. Пше­ни­ця зiй­шла, то був знак, що мiс­це для ха­ти бу­ло чис­те.

Кайдаш з Кар­пом за­ки­дав стi­ни, вшив пок­рiв­лю, а Мот­ря вальку­ва­ла стi­ни. Ста­ра Кай­да­ши­ха не пок­ла­ла своїми ру­ка­ми нi од­но­го валька гли­ни.

Настало лi­то. Ха­ту ос­вя­ти­ли. Кар­по й Мот­ря пе­рей­шли у свою ха­ту. Мот­ря ви­ма­за­ла чис­то ха­ту i тiльки по­ло­ви­ну сi­ней, не­на­че мо­туз­ком од­мi­ря­ла. Во­на ма­за­ла сi­ни та все го­лос­но спi­ва­ла:

Коли б ме­нi гос­подь по­мiг
Свекрухи дiж­да­ти!
Заставила б ста­ру су­ку
Халяндри ска­ка­ти.
Скачи, ска­чи, ста­ра су­ко,
Хоч на од­нiй нiж­цi.
А щоб зна­ла, як го­ди­ти
Молодiй не­вiст­цi.
А у батька сво­го го­ре -
В свек­ра по­гу­ля­ти!
А у свек­ра гiр­ше пек­ла:
Свiта не ви­да­ти.

Мотря спi­ва­ла на злiсть свек­ру­сi го­лос­но на всi сi­ни. Две­рi бу­ли од­чи­не­нi. Кай­да­ши­ха за­чи­ни­ла две­рi з при­тис­ком, а Мот­ря ще го­лос­нi­ше гу­ка­ла:

Заставила б ста­ру су­ку
Халяндри ска­ка­ти.

Карпо з Лав­рi­ном пе­ре­нес­ли Мот­ри­ну скри­ню в но­ву ха­ту.

Мотря сi­ла на скри­нi й про­мо­ви­ла:

- Тепер я зов­сiм па­нi!

Вона гор­до си­дi­ла на своїй скри­нi, як цар на прес­то­лi.

- Як же, Кар­пе, те­пер бу­де у нас з ха­зяй­ст­вом? Чи тiльки Мот­ря од­дi­лить свої горш­ки, чи й ти ду­маєш од­дi­ли­ти­ся з ху­до­бою та з по­лем?

- Лучче, та­ту, зов­сiм од­рiз­ниться з ху­до­бою i по­лем, - ска­зав Кар­по.

- Гляди, щоб нав­пiс­ля не жал­ку­вав. Ми ро­би­ли в гур­тi од­нiєю ху­до­бою, а ти знаєш, що в гур­тi ка­ша їсться, а гу­ща дi­тей не роз­го­нить.

- I вже, та­ту, нас гу­ща дав­но ро­зiг­на­ла! Як уже бу­де, так i бу­де. Од­рiз­нiть ме­не з ху­до­бою i з по­лем. Бу­ду пла­ка­ти на се­бе, а не на вас.

- То ти i свiй тiк зак­ла­деш? У нас грунт та­кий тiс­ний.

- Та вже де-не­будь при­ту­лю­ся, хоч у ку­точ­ку, - ска­зав Кар­по.

I батько му­сив од­дi­лить си­но­вi ха­зяй­ст­во: дав йо­му па­ру во­лiв, во­за, бо­ро­ну i му­сив ви­дi­лить част­ку по­ля.

Мотря з то­го ча­су у своїй ха­тi нi­би на свiт на­ро­ди­лась. В свек­ру­ши­ну ха­ту во­на нi­ко­ли й не заг­ля­да­ла.

V

Раз пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Кай­даш пос­лав Лав­рi­на до мли­на. Лав­рiн зап­рiг во­ли. Батько ви­нiс з ко­мо­ри два мiш­ки жи­та й пок­лав на вiз. Ма­ти да­ла Лав­рi­но­вi тор­би­ну з хар­чю.

- Їдь же, си­ну, до мли­на, та не гай­ся. Те­пер в мли­нi не за­вiз­но: мли­ва там не­ба­га­то. До ве­чо­ра зме­леш i до­до­му вер­неш­ся.

Син ру­шив з дво­ра, виїхав з се­ла й поїхав по­над Рос­сю. До­ро­га йшла з го­ри та на го­ру, з го­ри та на го­ру, над са­мою Рос­сю. Млин був пiд са­мим Бо­гус­ла­вом. Лав­рiн звер­нув на ма­лий шлях у гли­бо­ку до­ли­ну i виїхав до рiч­ки.

Молодий па­ру­бок си­дiв на во­зi i на­вiть не по­га­няв во­лiв. Вiн за­ди­вив­ся на рiч­ку, на зе­ле­нi вер­би по­над во­дою. Ве­се­ле сон­це гра­ло ма­ре­вом над вер­ба­ми, над во­дою, над ка­мiн­ням. Во­ли лi­ни­во су­ну­лись по до­ро­зi. Лав­рiн ди­вив­ся на рiч­ку i спi­вав пiс­нi.

За Рос­сю, пiд ви­со­кою ске­лею, бли­щав на сон­цi но­вий гар­ний панський млин, увесь об­те­са­ний, об­мальова­ний, як цяцька, з пок­рiв­лею з до­щок, з дво­ма вiк­на­ми, з бi­ли­ми стов­па­ми, на­вiть з ган­ком. Чет­ве­ро ко­лiс не­на­че за­люб­ки та за­iг­раш­ки кру­ти­лись на яс­но­му сон­цi й си­па­ли бриз­ка­ми на всi бо­ки. Во­да гу­ла на по­то­ках, шу­мi­ла бi­лою пi­ною ниж­че од ко­лiс, бриз­ка­ла нi­би ту­ма­ном, в кот­ро­му не­на­че гра­ли в хре­щи­ка ма­ленькi ве­сел­ки.

Лаврiн приїхав до мли­на, поз­но­сив з во­за мiш­ки, заїхав пiд вер­би, розп­рiг во­ли, пок­лав їм сi­на, а сам лiг спа­ти. Вис­пав­шись доб­ре в хо­лод­ку, вiн ску­пав­ся в Ро­сi, по­по­луд­ну­вав i пi­шов у млин. Мi­рош­ник уже на­си­пав бо­рош­ном йо­го мiш­ки.

Надворi по­чи­на­ло ве­чо­рi­ти. Лав­рiн ви­нiс на вiз мiш­ки i по­чав зап­ря­га­ти во­ли.

Не встиг вiн зак­лас­ти за­но­за в яр­мо i не­на­ро­ком ки­нув очи­ма за Рось: за Рос­сю, ко­ло ске­лi на до­ли­нi, вкри­тiй зе­ле­ним жи­том, чер­во­нi­ла якась ве­ли­ка квiт­ка.

"Де та квiт­ка взя­ла­ся на до­ли­нi, та ще та­ка здо­ро­ва?" - по­ду­мав Лав­рiн.