Кайдашева сімʼя

Старий Кай­даш як сто­яв так i впав навз­нак, аж но­ги за­дер. По­ла­ма­нi шмат­ки мо­то­ви­ла ви­па­ли з йо­го рук i вда­ри­лись об гру­бу.

Кайдашиха, Мот­ря й Лав­рiн крик­ну­ли в один го­лос. Лав­рiн з ма­тiр'ю ки­нув­ся обо­ро­ня­ти ста­ро­го батька i зас­ту­пив йо­го со­бою. Кар­по ос­ту­пив­ся на два сту­пе­нi до сто­ла i знов став не­по­руш­но, не­на­че ске­ля, бi­лий, як крей­да. Йо­го тем­нi очi по­гас­ли й нi­би по­мерк­ли, а во­лос­ся на го­ло­вi нас­тов­бур­чи­лось i стир­ча­ло, не­на­че в їжа­ка. Мот­ря зля­ка­лась, що за її мо­то­ви­ло син по­бив батька.

Лаврiн з ма­тiр'ю пiд­ве­ли батька й по­са­ди­ли на ла­вi. Кай­даш не го­во­рив нi сло­ва й тiльки стог­нав. Вiн не стiльки за­бив­ся об дiл, як стри­во­жив­ся. Не­по­ва­га од си­на й со­ром пе­ред своїми дiтьми, i гнiв, i злiсть - все зли­лось до ку­пи в йо­го ду­шi, за­пек­ло йо­го в гру­дях так, що йо­му зда­ва­ло­ся, нi­би Кар­по вбив йо­го на смерть.

- Нема в те­бе бо­га в сер­цi! Не­дур­но ж ти до церк­ви не хо­диш, - че­рез си­лу ви­мо­вив Кай­даш та все стог­нав. Кай­да­ши­ха по­ча­ла го­лос­но пла­ка­ти. У Лав­рi­на бро­ви на­су­пи­лись. Biн був ла­ден ки­ну­тись на Кар­па й обiр­вать йо­му во­лос­ся на го­ло­вi. Од­на Мот­ря спо­кiй­но ci­лa на ла­вi, згор­ну­ла ру­ки и ди­ви­лась то на пiч, то пiд пiч.

У Кар­па кров по­ча­ла од­хо­ди­ти од очей. Вже пе­ред ним пе­рес­тав кру­титься свiт. Biн узяв шап­ку й вий­шов з ха­ти.

- Це все че­рез те­бе, не­вiс­точ­ко! - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха i вда­ри­ла до Мот­рi ку­ла­ком об ку­лак.

- Може, че­рез ме­не, а мо­же, й че­рез вас, - спо­кiй­ненько про­мо­ви­ла Мот­ря, див­ля­чись пiд пiч.

- Цур вам, пек вам! Пос­тав­лю вам ха­ту че­рез сi­ни та, про ме­не, там хоч го­ло­ви co­бi поск­ру­чуй­те! - ска­зав Кай­даш.

- Та пер­ше зро­бiть ме­нi й ма­те­рi двоє мо­то­вил, - спо­кiй­ненько про­мо­ви­ла Мот­ря.

- Бодай то­бi доб­ра не бу­ло з твоїм мо­то­ви­лом. Че­рез твоє мо­то­ви­ло син по­бив батька. Ой, свi­те мiй! Не да­дуть дi­ти своєю смер­тю вмер­ти, - бiд­ка­лась Кай­да­ши­ха. - Хоч за­раз ви­би­рай­ся до су­сiд з своєї ха­ти.

Сумний зим­нiй ве­чiр заг­ля­нув че­рез вiк­на в ха­ту. Гус­тi дi­ди ста­ли по кут­ках i на­ве­ли, як блi­да та сум­на смерть, по­кiй на розд­раж­не­ну, розг­нi­ва­ну ciм'ю. Мо­ло­ди­цi за­мовк­ли та тiльки важ­ко зiт­ха­ли. На ла­вi си­дiв ста­рий Кай­даш, си­дiв мовч­ки й co­бi важ­ко зiт­хав, пiд­пер­ши го­ло­ву до­ло­нею й спер­шись лiк­тем на ко­лi­но. На йо­го ши­ро­ко­му блi­до­му ло­бi, на йо­го спу­ще­них вi­ках ле­жа­ла гли­бо­ка, важ­ка ту­га, ле­жав со­ром, пе­ре­мi­ша­ний з жа­лем. Вiн не їв цi­лий день. Йо­го тяг­ло за жи­вiт. Вiн на­ки­нув на се­бе сви­ту, на­дiв шап­ку та й пi­шов до шин­ку по­ми­на­ти свя­ту п'ятни­цю та за­пи­ва­ти со­ром.

Карпо вий­шов з ха­ти в од­нiй со­роч­цi. Вiн пi­шов i став за по­вiт­кою пiд гру­шею. Свi­жий пер­ший снiг ук­рив го­ри й до­ли­ни нi­би тон­ким до­ро­гим по­лот­ном. Усе не­бо бу­ло вкри­те гус­ти­ми хма­ра­ми, не­на­че мо­лоч­ним ту­ма­ном. Кар­по ди­вив­ся на го­лi бi­лi го­ри, що зов­сiм зли­ва­ли­ся з бi­лим не­бом у ве­чiр­нiй iм­лi так, що не мож­на бу­ло ро­зiб­ра­ти, де кiн­ча­лись го­ри, де по­чи­на­лось не­бо. Вiн ди­вив­ся на чор­ний дов­гий ря­док гip, кот­рi чор­нi­ли од гус­то­го ду­бо­во­го лi­су, не­на­че об­ку­та­нi чор­ним сук­ном, i вiн нi­чо­го то­го не ба­чив. Уся йо­го ду­ша десь за­хо­ва­лась гли­бо­ко са­ма в со­бi; вiн нi­би зде­рев'янiв од тiєї по­дiї, кот­ру не­дав­но вчи­нив. М'який пер­ший хо­лод нi­би прот­ве­ре­зив Кар­па. З йо­го го­ло­ви по­чав ви­хо­ди­ти який­сь чад, i вiн пот­ро­ху по­чав при­мi­чать ха­ти, го­ри, лiс; вiн при­мi­тив, як батько вий­шов з дво­ра, пi­шов шля­хом по­за став­ком на греб­лю, увiй­шов у ши­нок, як у шин­ку в вiк­нi заб­ли­щав во­гонь. Вiн при­мi­тив куп­ку чо­ло­вi­кiв, кот­ра чор­нi­ла й во­ру­ши­лась ко­ло шин­ку на бi­ло­му снi­гу. I все те вiн ба­чив, не­на­че десь у во­дi, од­ки­ну­те звер­ху од ви­со­ко­го бе­ре­га, або десь на днi нег­ли­бо­кої про­зо­рої рiч­ки.

Холод по­чав прой­ма­ти Кар­па. Вiн по­чу­тив, що йо­го тi­ло тру­ситься од го­ло­ви до са­мих пальцiв на но­гах, що в йо­го го­ло­ва го­рить нi­би вог­нем. Вiн по­вер­нув­ся на мiс­цi й за­че­пив го­ло­вою гiл­ку гру­шi, вкри­ту снi­гом. Снiг, не­на­че пух, по­си­пав­ся на йо­го го­ло­ву, на пле­чi, на го­лу шию, за па­зу­ху. То­дi тiльки вiн опам'яту­вав­ся, наб­рав у ру­ки снi­гу, прик­лав до го­ло­ви й ти­хою хо­дою пi­шов у ха­ту.

В ха­тi бу­ло ти­хо й сум­но; нiх­то не го­во­рив нi сло­ва, тiльки во­гонь па­лав та трi­щав у пе­чi i зда­вав­ся од­нiєю жи­вою ве­се­лою iс­то­тою в мерт­вiй ха­тi. Вже в ха­тi i свiт­ло по­гас­ло, а Кай­даш си­дiв у шин­ку, пив з ку­мом го­рiл­ку й там за­но­чу­вав.

На дру­гий день пе­ред обi­дом Кай­даш увiй­шов у ха­ту i унiс двоє но­вих мо­то­вил.

- Нате вам двоє мо­то­вил та, про ме­не, очi по­ви­ко­люй­те со­бi, - ска­зав Кай­даш, ки­да­ючи мо­то­ви­ла на ла­ву.