Кайдашева сімʼя

У Кай­да­ше­вiй ха­тi ста­ла мир­но­та: свек­ру­ха по­ми­ри­лась з не­вiст­кою. За­те на дво­рi, мiж дво­ма гос­по­да­ря­ми, ста­рим та мо­ло­дим, по­чав­ся не­лад. Лав­рiн вже вва­жав се­бе за гос­по­да­ря. Вiй був мен­ший син у батька, i все батькiвське доб­ро, по ук­раїнсько­му зви­чаю, при­па­да­ло мен­шо­му си­но­вi. Лав­рiн знав, що батько­ва ха­та, батько­вi во­ли й во­зи, все батькiвське доб­ро - все те йо­го доб­ро. Вiн пе­рес­тав слу­ха­ти батька, а батько­вi хо­тi­лось по­ряд­ку­вать в гос­по­дарст­вi. Кай­даш пос­та­рiв­ся i став ще час­тi­ше заг­ля­дать в корч­му, за­пи­ва­ючи давнє пан­щан­не го­ре. Всi гро­шi, що вiн за­роб­ляв у па­на та в лю­дей на во­зах, на плу­гах та бо­ро­нах, ста­рий Кай­даш про­пи­вав у шин­ку.

Вiн не да­вав Лав­рi­но­вi гро­шей до рук, i Лав­рi­но­вi ста­ло важ­ко по­ко­ря­тись драж­ли­во­му та лай­ли­во­му батько­вi.

У пет­рiв­ку по­чи­на­лась ко­со­ви­ця та гре­бо­ви­ця, а тим ча­сом дос­тиг i ран­нiй яч­мiнь-ри­холь.

Старий Кай­даш за­га­дав зве­чо­ра Кай­да­ши­сi та Ме­лаш­цi греб­ти сi­но, а Лав­рi­но­вi ко­си­ти яч­мiнь. Дру­го­го дня Ме­лаш­ка взя­ла на ру­ки ди­ти­ну, при­че­пи­ла на спи­нi ко­лис­ку й три­но­ги для ко­лис­ки; Кай­да­ши­ха заб­ра­ла граб­лi, тик­ву з во­дою, i во­ни ви­ря­ди­лись у по­ле.

Старий Кай­даш по­рав­ся в по­вiт­цi ко­ло сво­го май­стерст­ва. Ко­ли ди­виться вiн, се­ред дво­ру Лав­рiн зап­ря­гає во­ли, а ко­са ле­жить на призьбi.

- Чом це ти, Лав­рiн, i до­сi не йдеш у по­ле? Чи ти не ба­чиш, що сон­це вже от-от по­вер­не на по­лу­день? - спи­тав Кай­даш. - Та на­що ж ти оце зап­ря­гаєш во­ли?

- Поїду до мли­на. Ка­за­ла ма­ти, що не­ма бо­рош­на, - обiз­вав­ся Лав­рiн, за­вер­та­ючи во­ли до во­за.

- А я ж то­бi ве­лiв iти ко­си­ти яч­мiнь?

- Постоїть до завт­ра, не де дi­неться, не вте­че.

- Ти ж знаєш, що яч­мiнь зов­сiм стиг­лий: за­раз ви­сип­леться.

- Ячмiнь ще не зов­сiм стиг­лий, ще два або три днi пос­тоїть, - обiз­вав­ся Лав­рiн. - Гей, пе­рiс­тий! Ший ста­вай! - крик­нув вiн на во­ла.

- Iди в по­ле ко­си­ти, ка­жу то­бi! Як тре­ба бу­де до мли­на, то я сам поїду.

- I я до­ро­гу знай­ду. Iдiть, та­ту, в по­вiт­ку та май­ст­руй­те ко­ло во­за.

Син не слу­хав батька.

Старий Кай­даш плю­нув i пi­шов у по­вiт­ку, а Лав­рiн по­чав зап­ря­гать во­ли.

"Заженуть ме­не син­ки швид­ко на пiч", - ду­мав ста­рий Кай­даш, май­ст­ру­ючи в по­вiт­цi.

Другого дня Лав­рiн узяв ко­су i пi­шов з Ме­лаш­кою та з ма­тiр'ю до яч­ме­ню. Батько мов­чав та тiльки пог­ля­дав на Лав­рi­на.

- Чи це йдеш на по­ле, не пи­та­ючись ме­не? - спи­тав Лав­рi­на батько.

- А хi­ба ж Кар­по вас пи­тається, як iде на по­ле? А чим же я гiр­ший од Кар­па? - обiз­вав­ся Лав­рiн, ки­нув­ши ко­су й пе­ре­вес­ла на пле­чi.

- А як прий­деться пла­тить по­душ­не та за зем­лю, то й то­дi ме­не не спи­таєшся? - спи­тав Кай­даш.

- Ви бе­ре­те гро­шi в свої ру­ки, то ви й пла­тiть. Да­вай­те ме­нi гро­шi до рук, то й я бу­ду пла­тить, - ска­зав Лав­рiн.

- Може, ти хо­чеш, щоб я й то­бi ви­дi­лив твою част­ку по­ля, як Кар­по­вi?

- Нащо? Ва­ша част­ка - i моя част­ка; ви сьогод­нi гос­по­дар, а я завт­ра, - ска­зав Лав­рiн.

- Добре по­ва­жаєш ста­ро­го батька! По­ка­рає те­бе гос­подь за ме­не, а як не те­бе, то твоїх дi­тей, - ска­зав батько.

- Не пи­тай ста­ро­го, а пи­тай бу­ва­ло­го, - ска­зав Лав­рiн. - Ка­ра­ли ви Мот­рю, ка­ра­ли вже й Ме­лаш­ку i без гос­по­да; бу­де з нас тiєї ка­ри.

З то­го ча­су Лав­рiн за­гар­бав ха­зяй­ст­во в свої ру­ки. Батько му­сив мов­ча­ти i рiд­ко ко­ли вми­ку­вав­ся в ха­зяй­ст­во. Вiн бiльше май­ст­ру­вав, за­роб­ляв гро­шi, пос­тiв усi п'ятни­цi та з го­ря, сли­ве, щод­ня вер­тав­ся вве­че­рi до­до­му з шин­ку п'яний. Йо­го го­ло­ва ста­ла си­ва, аж бi­ла, тiльки бро­ви чор­нi­ли на ши­ро­ко­му блi­до­му ли­цi та тем­нi очi бли­ща­ли, не­на­че в ям­ках, гли­бо­ко по­за­па­дав­ши пiд бро­ва­ми.