Кайдашева сімʼя

- Iду я, ра­ба бо­жа Па­лаж­ка, до ра­ба бо­жо­го Омелька все ли­хо од­га­ня­ти з йо­го жил, з йо­го жов­тої кос­тi, з йо­го чер­во­ної кро­вi, з се­ми­де­ся­ти сус­та­вiв. з йо­го си­во­го во­ло­са, з йо­го го­ло­ви, з йо­го бу­ла­ви, з йо­го очей, з йо­го пле­чей. Зiй­ди на тi бо­ло­та, на тi оче­ре­ти, де глас бо­жий не за­хо­дить, де лю­ди не хо­дять.

Кайдаш сто­яв се­ред ха­ти й го­лос­но мо­лив­ся. Всi вий­шли з ха­ти, зос­та­лись тiльки з Кай­да­шем Па­лаж­ка та Кай­да­ши­ха.

Баба Па­лаж­ка на­ли­ла в мис­ку з кух­ля во­ди, вли­ла з пляш­ки тро­хи свя­че­ної во­ди, вки­ну­ла в во­ду жа­ри­ну й шма­то­чок пе­чи­ни, взя­ла в ру­ки ве­ре­те­но, вмо­чи­ла йо­го в во­ду i черк­ну­ла шпилькою навх­рест по кри­сах мис­ки; по­тiм взя­ла нiж, вмо­чи­ла йо­го в во­ду i знов черк­ну­ла ним так са­мо по мис­цi, та все на­шiп­ту­ва­ла:

- Як пiш­ла я по­над оче­ре­та­ми та бо­ло­та­ми та зiй­шла я на ви­со­ку мо­ги­лу: ой там на мо­ги­лi, на Осiянськiй го­рi, там стоїть цер­ков­ця, буб­ли­ком замк­ну­та, ме­дя­ни­ком за­су­ну­та. Од­ку­сю я ме­дя­ни­ка, од­ку­сю я буб­ли­ка та ввiй­ду в ту цер­ков­цю. Свя­та свя­ти­ця, не­бес­на ца­ри­ця! П'ятiн­ко-ма­тiн­ко, i ти, свя­тий по­не­дi­лоч­ку, бо­жий клюш­нич­ку! Мок­ри­но, Ма­ри­но, Ага­пi­те, Али­пiє, Iва­не, Дем'яне й ти, Ми­ко­лає, Мир­ли­кий­ський чу­дот­вор­че! Пом'яни, гос­по­ди, ра­ба бо­жо­го Омелька, та тi книж­ки, що в церк­вi чи­та­ють: єрмо­лой, бер­мо­лой, сав­ги­рю i ще й тую, що те­ля­ти­ною об­ши­та. Ра­дуй­ся, Ох­рiм­ку й Пар­хiм­ку i ти, не­вiс­точ­ко, свя­та пок­рi­вонько, що в лав­рi за­му­ру­ва­лась. На­бе­ру я в че­ре­пок ху­ху, та вил­лю я на ра­ба бо­жо­го Омелька. Али­луй же йо­го. гос­по­ди, i шарп­ни йо­го по бо­ках, по реб­рах, по кiст­ках, по чрес­лах, ко­ло йо­го ско­ти­ни. Хрест на ме­нi, хрест на спи­нi, уся в хрес­тах, як овеч­ка в реп'яхах. По­ми­луй йо­го, без­кос­тий Мар­ку, су­хий Ни­ко­не, мок­рий Ми­ко­лаю! Са­ран­да­ра, ма­ран­да­ра, гас­пи­да угас, ва­си­лис­ка по­пер! Амiнь бi­жить, амiнь кри­чить, амi­ня до­га­няє!

Баба Па­лаж­ка дмух­ну­ла на во­ду три­чi навх­рест i да­ла Кай­да­ше­вi на­пи­тись. По­тiм во­на вик­ли­ка­ла Кай­да­ши­ху в сi­ни й зве­лi­ла їй уто­пить в го­рiл­цi ма­леньке цу­це­ня, на­мо­чить в тiй го­рiл­цi на три днi осе­лед­ця i да­ти ту го­рiл­ку Кай­да­ше­вi на пох­мiл­ля. Кай­да­ши­ха ви­тяг­ла з скри­нi чи­ма­лий шма­ток по­лот­на ще й ко­пу гро­шей i да­ла Па­лаж­цi за тру­да.

Кайдашиха так зро­би­ла, як їй ра­яла Па­лаж­ка. Кай­даш, нi­чо­го не зна­ючи, як на­пив­ся тiєї зна­хурської го­рiл­ки, зап­рав­ле­ної цу­це­ням та осе­лед­цем, то пив пос­пiль три днi. Кай­да­ши­ха тiльки ру­кою мах­ну­ла й пос­ла­ла йо­го до свя­ще­ни­ка. Кай­даш роз­ка­зав йо­му про своє не­щас­тя, най­няв мо­ле­бень Iсу­со­вi й ака­фiст бо­го­ро­ди­цi, хо­див го­вi­ти в Бо­гус­лавський мо­нас­тир. Вiн пе­рес­тав пи­ти на той час, i дiдьки пе­рес­та­ли йо­му при­вид­жу­ва­ти­ся.

- Це моя смерть iде за мною, ко­ли вже до ме­не при­хо­див не­бiж­чик батько, - го­во­рив Кай­даш.

- Добра смерть, ко­ли ви, та­ту, й не пе­рес­таєте пи­ти, - го­во­рив Лав­рiн.

Од то­го ча­су Лав­рiн заб­рав у свої ру­ки i во­ли, i во­зи, i все гос­по­дарст­во. Заг­на­ли дi­ти батька на пiч на од­по­чи­нок.

- Був я ко­лись Кай­даш, а те­пер пе­ре­вiв­ся на ма­ленько­го Кай­даш­ця, - го­во­рив Кай­даш за чар­кою го­рiл­ки в шин­ку.

Терпiв Кай­даш, а да­лi не ви­тер­пiв: зно­ву по­чав за­хо­ди­ти в ши­нок.