Кайдашева сімʼя

Раз бу­ла мi­сяч­на нiч. Кай­даш спав на ла­вi. Чує вiн, щось рип­ну­ло две­ри­ма, i в ха­ту ввiй­шов йо­го дав­нiй знай­омий- хер­сонський чу­мак. Кай­даш встав i по­чав ба­ла­ка­ти з чу­ма­ком. По­ба­ла­кав­ши в ха­тi, Кай­даш вий­шов на двiр i пi­шов з ним за во­ро­та. От во­ни вий­шли на ву­ли­цю i пiш­ли нi­би до шин­ку, але во­ни пе­рей­шли че­рез греб­лю, ми­ну­ли се­ло, а шин­ку все не бу­ло. Iдуть во­ни шля­хом та все ба­ла­ка­ють. Вже во­ни зiй­шли з го­ри, прий­шли до Ро­сi, пе­рей­шли Рось че­рез греб­лю, а шин­ку все-та­ки не­ма. От вже пе­ред ни­ми лiс. Мi­сяць свi­тить на по­лi, а пiд лi­сом ле­жить гус­та тiнь. Кай­даш увiй­шов у ту тiнь i за­гу­бив до­ро­гу. Ди­виться вiн - чу­ма­ка не­ма, а кру­гом йо­го товс­тi ду­би та ли­пи. Звер­ху че­рез гiл­ля про­ми­кується свiт мi­ся­ця, й по­де­ку­ди йо­го про­мiн­ня бли­щить на зем­лi, не­на­че жов­тi яс­нi хуст­ки, розс­те­ле­нi по тра­вi, або зо­ло­тi яб­лу­ка, роз­ки­да­нi по зем­лi. Кай­даш гля­нув униз, пе­ред ним рос­ла ку­па здо­ро­вих та ви­со­ких, до са­мих ко­лiн гри­бiв, з блис­ку­чи­ми, як во­гонь, верш­ка­ми. Ку­па гри­бiв за­во­ру­ши­лась, з-пiд неї вис­ко­чи­ли ма­ле­сенькi зай­чи­ки й по­ча­ли пли­га­ти один че­рез дру­го­го. Зай­чи­ки по­ча­ли смi­ятись, на­че ма­лi дi­ти, а над ни­ми пiд­няв­ся роз­кiш­ний кущ па­по­ро­тi й зац­вiв блис­ку­чи­ми iск­ра­ми. Квiт­ки си­па­лись, на­че iск­ри з пе­чi, а да­лi з ку­ща ви­рос­ла здо­ро­ва, як мис­ка, квiт­ка, вся вит­ка­на з зо­ло­та й вог­ню, з чер­во­ним жа­ром в осе­ред­ку. З квiт­ки зня­лась вог­ня­на пти­ця й пурх­ну­ла на де­ре­во. Кай­даш пiд­няв го­ло­ву в го­ру, стук­нув ло­бом об ду­ба та й… про­ки­нув­ся.

- Боже мiй! Де це я? - го­во­рив сам до се­бе Кай­даш.

Вiн сто­яв у од­нiй со­роч­цi се­ред гус­то­го лi­су. Над лi­сом мiж гiл­лям ви­сiв пов­ний мi­сяць на не­бi. Товс­тi стов­бу­ри лип та ду­бiв лед­ве мрi­ли кру­гом йо­го, а бi­лi бе­ре­зи бли­ща­ли не­на­че бi­лi вос­ко­вi свiч­ки. Кай­даш обер­нув­ся на­зад i по­ба­чив мiж де­ре­вом по­ле, об­ли­те мi­сяч­ним свi­том. Вiн вий­шов з лi­су, гля­нув на по­ле i вгля­дiв шлях. Мiс­це бу­ло зов­сiм нез­най­оме. Вiн пi­шов шля­хом з го­ри й дiй­шов до Ро­сi. Мли­но­вi ко­ле­са за­шу­мi­ли й при­тяг­ли до се­бе йо­го ува­гу. Кай­даш прий­шов до мли­на i тiльки то­дi зов­сiм опам'ятав­ся та роз­ди­вив­ся, ку­ди вiн зай­шов.

На Кай­да­ша най­шов страх. Йо­му зда­ло­ся, що йо­го во­дить не­чис­та си­ла. На йо­го спи­ну не­на­че хтось сип­нув прис­ком; во­лос­ся на го­ло­вi пiд­ня­ло­ся вго­ру. Але вiн прий­шов до мли­на, вгля­дiв лю­дей; лю­ди хо­ди­ли, роз­мов­ля­ли, но­си­ли мiш­ки на во­зи. Кай­да­ше­вi ста­ло ве­се­лi­ше. Один чо­ло­вiк поїхав во­зом че­рез греб­лю. Кай­даш пi­шов за йо­го во­зом, роз­го­во­рив­ся з ним i йшов з ним до са­мо­го се­ла.

Вже дру­гi пiв­нi прос­пi­ва­ли, як Кай­даш прий­шов до­до­му i по­бу­див усiх у ха­тi. Ме­лаш­ка зас­вi­ти­ла свiт­ло, гля­ну­ла на Кай­да­ша i зля­ка­лась: вiй був жов­тий, як вiск; йо­го очi бли­ща­ли й го­рi­ли, як свiч­ки.

- Де ти хо­диш, де ти бро­диш? - по­ча­ла гри­ма­ти на чо­ло­вi­ка Кай­да­ши­ха: во­на ду­ма­ла, що вiн пив до пiв­но­чi в шин­ку.

- Еге, хо­диш… Доб­ре ход­жу. Не сам ход­жу, а ме­не во­дить, - про­мо­вив Кай­даш че­рез си­лу, схи­лив­ши го­ло­ву на ру­ку. - За­ве­ла ме­не не­чис­та си­ла аж у бо-гус­лавський лiс.

Кайдашиха не йня­ла йо­му вi­ри: во­на все ду­ма­ла, що вiн п'яний. Кай­даш пiд­вiв очi й гля­нув на ко­мин, на шию ко­ло ко­ми­на, пiд шиєю бу­ла дiр­ка на пiч. Ди­виться Кай­даш, з тiєї дiр­ки вис­ко­чив чор­тик, та­кий зав­бiльшки, як кiт, та й знов схо­вав­ся на пiч. Кай­даш не встиг од­вес­ти очей, а з-пiд шиї вис­ко­чи­ло вже два чор­ти, по­ка­за­ли йо­му язи­ки i знов схо­ва­лись у дiр­ку. Кай­да­ша взя­ла злiсть, вiн ухо­пив ма­ко­го­на, ки­нув­ся до ко­ми­на та як трiс­не ма­ко­го­ном по шиї, аж шмат­ки гли­ни од­ко­лу­пи­лись i по­си­па­лись до­до­лу.

- Омельку! Чи ти зду­рiв, чи ти з глуз­ду з'їхав? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.

- Еге, зду­рiв! Хi­ба ти не ба­чиш, - он чор­ти вис­ка­ку­ють iз дiр­ки.

- Свят, свят, свят! Пе­рех­рес­ти­ся! Де тi чор­ти взя­ли­ся! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха. - Нап'ється в шин­ку та тiльки ду­рiє.

Кайдаш обер­нув­ся од ко­ми­на, ко­ли гля­не пiд стiл, пiд сто­лом ле­жить здо­ро­вий, як ка­бан, та куд­ла­тий чорт, з страш­ною чор­ною мор­дою, з ро­га­ми, з ро­том до вух, з бi­ли­ми здо­ро­ви­ми зу­ба­ми. Кай­даш зля­кав­ся i сiв на ла­вi. Вiн зир­нув на пiл, на ла­вi й на по­лу си­дi­ли ряд­ком здо­ро­вi чор­ти i кла­ца­ли до йо­го зу­ба­ми, не­на­че вов­ки. Кож­ний дер­жав по жа­ри­нi в ро­тi: жар свi­тив­ся в їх зу­бах, зу­ба­тi па­ще­ки чер­во­нi­ли. Один чорт по­ка­зав йо­му на со­ки­ру пiд ла­вою й ше­по­тiв: "Вiзьми со­ки­ру та за­ру­бай­ся!" Дру­гий по­ка­зу­вав на на­ли­гач пiд по­лом i ше­по­тiв: "Пi­ди в клу­ню та по­вiс­ся!" Тре­тiй пiд­ка­зу­вав: "Пi­ди до став­ка та вто­пись!"

- Жiнко! Чи ти пак не ба­чиш, скiльки чор­тiв си­дить на ла­вi? - го­во­рив Кай­даш, а сам тру­сив­ся, аж зу­ба­ми цо­ко­тiв.