Камінний хрест

— Потім прийшли до нас мама. Верталися з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Та й наказували Марійці, аби ніколи не брала три нитці, лите дві поза іглу, бо фасольки будуть череваті. А мені казали, аби не качатися з гори, бо сорочку підру або собі черево покалічу. «Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії та овець пильнуйте». А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не годен ані годинки тихо посидіти?» Та й тоді злетів бузьок на млаку таки коло нас. Мама ймили мене, посадили на коліна та й почали співати:

Ой не коси, бузьку, сіна,
бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
що набакир шапку носить.

Збирав усі сили пам’яті, аби нагадати решту співанки, і не міг. Очі посумніли.

— Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечора за бузьком та приспівував: «Ой не коси, бузьку, сіна...»

Розбігався, як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром усе стримується. Говорив голосно перші вірші співанки і не міг нагадати. Зітхнув, і чорний обвід коло очей ще більше почорнів.

— Боже милий, вже не годен я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мама мили ноги і чисті онучки видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку. І ходив я по тім світі, і гнувся, як лоза, для кавалка хліба, і чув на собі сотні гордих очей.

Махнув рукою, як би хотів відігнати ті горді очі.

— По довгих роках я поїхав до мами. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках, сиділа на приспі та грілася на сонці. Не пізнала. А потім мене привітала. «Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби-с не сумував. Та як умирала, то все за тебе допитувала. Ми її дурили, що ти над’їдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Та й умерла».

Отак рвалася та нитка...

Несвідомо говорив мамину співанку. «Ой не коси, бузьку, сіна...»

— Пішли ми з мамою на могилу. Ледви мама добилися. «Аді, синку, отсе Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку, і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посаджу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хаті. Вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли...

Гарячі сльози впали на стіл.

— А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Ма-ріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб. Був я там раз. Сидів між тими гробами, і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов із могили. Лиш вишневий цвіт із гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов...

Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:

Ой не коси, бузьку, сіна,
бо ся зросиш по коліна.
Та най тота чайка косить,
що набакир шапку носить.

ДИВОСВІТ ХУДОЖНЬОГО СЛОВА ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

У Русові вважали, що Стефаники мають чорта. Миршавенького чорного чоловічка з гачкуватим носом, козлиними ногами й розжареними вуглинами очей. Василь змалечку чув від наймитів багато історій про нього. «Ти лишень прикинься, — казали вони, — що спиш, і дивися, як мати вночі виноситиме їм несолену їжу...» Вдячний давав наймитам сірники, тютюн, сало і — чекав. А оскільки ніколи не міг досидіти, поки мати попорає господарство і візьметься годувати хованців, то жили вони лише в його зворушеній свідомості. У спілці з дияволом, на одностайне переконання сель-чан, були всі Стефаники. Точніше — та їх вітка, яку називали Ба-сарабами. Це він давав їм у руки морги поля, та багатства, та статки... Відтак одного за одним провадив у петлю.

«Тома Басараб з “Басарабів”, — зізнавався В. Стефаник у нотатках «Під вражінням вистави “Землі”, — це один з багатьох Басарабів, які поповнили самовбивство. Як моя мама не заходилася коло всіх них, аби не вішалися, то ані одного не врятувала. Їх чотири поповнили самовбивство»[2]. Або в іншому місці: «Мій нарис “Басараби” — то є правдива історія фамілійна. Дотепер поповнили самовбійство за моєї пам’яті 5 з моєї найближчої родини» (с. 276). Либонь, не слід зводити лишень до художньої оздоби й зізнання новеліста В. Дорошенкові: «Ви пишете, що я сиджу на скарбах, то це правда, і ті скарби є закляті, я їх відкопую і попадаю в руки чорта (курсив мій. — Р. П.)» (с. 472). У кожному разі ця поетична фігура має свою реальну, сказати б, навіть кревну основу. і має цілковиту рацію В. Шевчук, стверджуючи, що без факту «родового прокляття» «не обійтися, коли намагаємося збагнути феномен Василя Стефаника»[3].