Камінний хрест

У «Синій книжечці» ця невблаганна сила повсюдно чатує на Антона. І якщо дрібні нещастя він ще сяк-так переборював, то передчасна смерть дружини та дітей скосила його остаточно: «Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати» (с. 33). Та винити в трагедії соціальні умови життя — означає спотворювати і вульгаризувати зміст новели. Тим паче, що Антонові, як можна гадати, дістався чималий спадок: дід його був ґаздою на все село. А сам він картає себе, що пустив за вітром дідизну. Без сумніву, тут діють фактори вищого, трансцендентного порядку.

Іванові з новели «Майстер», навпаки, до пори до часу все «годило, у руки йшло». Був він славним майстром, косичив добротними будинками село, на радість людям і собі. Біди його почалися, коли погодився будувати церкву в луговиську. Відтоді «пішло все коміть головою» (с. 51). Тут бачимо трохи інший варіант дії тієї надмогутньої сили, якій все підвладне і яка є вершителькою людських доль. Вона вже не безлика, не схована від стороннього ока, а персоніфікована в «гуцула-невіру», який, треба гадати, володів тайнами чорної магії і який майстра «світа збавив, збавив навіки». «Таже Іван потім вдурів. Загнав жінку в гріб, діти повідгонив від хати, пустив де що є. Має хатчину, але таку страшну та облупану, що лєчно до неї увійти...». Однак — знову ж таки — годі віднайти в соціальних чи економічних обставинах витоки його нещасть. За що страждає майстер та його рідня? у чому його вина?.. — ці та інші, подібні до них питання залишаються без відповіді. «...То все Божа міць», — не випадково, мабуть, зривається з вуст одного із слу-хачів-співрозмовників. З утвердженням християнства, як відомо, людське життя стало повністю залежати від волі всемогутнього Бога.

іноді архетип долі переживається письменником, редукую-чись у соціально-побутові площини («Лесева фамілія», «У корчмі»). Звісно, що тоді твір втрачає в драматичній напрузі, в експресії; такі художні структури пронизують навіть назагал невластиві Стефаникові іскорки гумору та іронії. Але головне смислове осердя і в них проступає виразно. Не випадково Се-мениха з новели «Побожна» скаржиться: <Юто-м собі долю напитала». Навіч ніби художня інтерпретація народного прислів’я: судженого конем не об’їдеш. одруження не принесло героїні сімейної злагоди, лише стало причиною сварок, чвар і незгод. Подібні слова могли б зірватися з вуст і Процихи, і Лесихи... Як поглум долі сприймає шлюб з нелюбою жінкою й Семен. Тому їхні сварки, як правило, закінчувалися однаково: «Семениха втікала надвір, але чоловік імив у сінях і бив. Мусив бити» (с. 56).

У «Катрусі» бачимо вже іншу атмосферу: тут повне «заземлення» у злидні й бідування галицького селянства, про що радянська критика багато писала як про наскрізну тему В. Стефаника. Та хіба на цих основах тримається смислова конструкція новели? Хіба ними зумовлена нагла хвороба, що впала на сільську дівчину?.. Подібна історія могла трапитися і в родині багачів. «Бо коли йдеться про трагедії душі людини, то немає значення, хто він — титулований датський принц Гамлет, чи звичайний селянин іван Дідух, що змушений в пошуках щастя полишати рідну землю, аби потім довіку боліти за нею — там, за океаном»[8]. Звісно, що в багацькій родині така трагедія мала б свої особливості, та в суті своїй була б незмінною. А суть, як на мене, висловлена в коротких фразах, що їх прорікають мама («Відай, тобі таки нема віходу...»), батько («То видко очима, що тобі нема віходу»), сама героїня («ой, умру, умру, вже виджу, що мені нема віходу»), сельчани («Та, відай, нема ваші дівці віходу»). Як багато майже дослівних повторів на такий невеличкий за обсягом твір! Станеться таки неминуче, як би цьому не хотілося зарадити. При тому, що була Катруся здорова й робітна на все село, а стала «розпадниця», «ні життя, ні смерті».

Повторення окремих слів, словосполучень чи навіть цілих синтаксичних конструкцій у красному письменстві, певна річ, не буває випадковим. Вони можуть сприяти мелодійності фрази, посилювати її звучність або виокремлювати в ній найістотніше, посутнісне. Словом, ітеративні фігури є «засобом підвищення ступеня важливості», наголошують дослідники[9]. Цілком очевидно, що і в цьому випадку вони безпосередньо задіяні у формуванні смислового осердя художньої структури. Тобто змістовий центр твору становить тема, яку чи не найчастіше осмислює, з деякими модифікаціями й відмінами, новеліст. А бідняцьке середовище «дало» йому лише матеріал, життєву фактуру.