Камінний хрест

Міфологічними за своєю природою є, зокрема, образи роси, дерева, птахів та ін. Приміром, вишня в художній свідомості слов’ян асоціюється на символічному рівні з ідеєю Світового дерева і моделює універсальну концепцію світу в його вертикальному і горизонтальному вимірах. Причому така модель не стільки структурує світ у його найрізноманітніших відношеннях, скільки виражає самі ці зв’язки та відношення. Власне вони й творять багате смислово-символічне «ложе» образу.

Стефаникова вишня (як і «маленька яблінка») вписується в означену концептуальну схему дещо своєрідно. Неозброєним оком помітна її нерозривна поєднаність із могилами. Найповніше розкрито символічну природу вишні в «Вечірній годині». Герой-оповідач, в якому впізнаємо чимало прикмет самого письменника[14], вертається «зі світа». Мати сповіщає синові невтішну новину: померла його улюблена сестра. Вони відвідують цвинтар. око героя ловить, як «вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице» (с. 112). Пізніше померла й мати. Залишився зовсім самотнім у жорстокому й згірдному до мужицьких дітей світі. Якось відвідав могилки найрідніших йому людей. «Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб. Був я там раз... Посидів я там та й пішов із могили. Лиш вишневий цвіт із гробів летів за мною, як коли би тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов...».

У «Моєму слові» вишня персоніфікує ту силу, яка після земного існування має взяти болі й тривоги ліричного героя «на свій цвіт». А «Давнина» починається з трохи незвичного знайомства з героями: «Вони всі троє вже в могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові в їх головах похилилися» (с. 119).

Вишневий цвіт, таким чином, виражає живий взаємозв’язок між субсистемами космосу. «Зростаючись з маминим білим волоссям», він ніби сигналізує про наближення її смертної години. Відтак він є тією живою сув’яззю, через яку сполучаються світ живих зі світом усопших. Етнологи справді зафіксували чимало подібних смислових значень образу Дерева життя. «В уявленнях про одвічний перехід від життя до смерті і від смерті до життя... суттєва роль належить ідеї світового дерева», — стверджує Н. Велєцкая[15].

Вертикальна вісь його «маркує» тричленну структуру космосу: земля, небо, підземне царство. отож, через дерево можна було поєднатися з померлими. Зокрема, в народних казках дерево є посібником на шляху в світ предків: герой вибирається на дуба, а звідти вже рукою подати до неба. Зрештою, сам звичай садити дерево на могилі красномовно свідчить, що воно є одним із космологічних елементів, котрий дозволяє, поряд з іншими, прилучатися до світу померлих.

І в естетиці В. Стефаника «з’єднуватися» з вишневим цвітом означає насамперед живу сув’язь між «світами». У «Вечірній годині» важливе не стільки нагадування про матір і сестру, скільки ідея потойбіччя як істотного компонента цілісної картини буття. Вишня ніби нашіптує, що живі відповідальні за спокій усопших, що останнім, врешті-решт, не байдуже, що діється в земному житті. Тобто вона втілює скоріше символічний зв’язок із пам’яттю поколінь, з «міліонами досвідів» людства, а глибше — це живе відчуття своєї причетності до вічного коловороту життя, що й наповнює його вищим смислом. Як і розуміння того, що людина — не просто тлінна істота, а свідома своєї космічної місії одиниця. Відтак, це ясна свідомість, що зі смертю не закінчується життя, а лише отримує нову форму.

Для героя твору надірвалися нитки, що в’язали його віддавна з усіма тими реальностями, живе чуття спорідненості він пустив на заник. Тому-то вишневий цвіт ніби благає маминими і сестриними голосами, «аби... не йшов»; вечірньою годиною огортає сум. Тоді «його щось гнало від стіни до стіни», а «чорний обвід коло очей ще більше почорнів». І весь твір — це, по суті, лірично-фрагментарна сповідь про те, як «рвалася нитка». А заодно і про підспудне сподівання героя, всієї його зворушеної істоти, щоби ту нитку знову з’єднати. Ще не все втрачено. Герой ще чує на собі живий докір вишневого цвіту.

Міфологічними за своєю природою є й образи птахів. У такій своїй смисловій і функціональній сутності постають вони, зокрема, в «Синах». навіть більше — вони, як і вся ця новелістична структура, є своєрідним розгортанням у художній формі прадавньої архетипної моделі, зв’язаної зі зміною модальностей релігійних переживань первісної людини і навіть зі зміною структури космосу й переміни онтологічного стану людини.