Камінний хрест

У «Синах» автор відразу привертає увагу читача до тієї первозданно-ідеальної цільності світобуття Максима. Виявляється, що його особистий космос зазнав «розколу» внаслідок смерті дружини і синів. А до того й образи на покутті знали пошанівок, і лад панував у стосунках між господарями й святими, і оселя як мікромодель Всесвіту радувала око. Адже «стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли» (с. 202). Метонімічна конструкція, в якій новеліст акцентує на зовнішніх атрибутах наче й безмовних божеств, не називаючи їх самих, підсилює космологічну колізію розколу первинної цілості, досконалого світоладу. Імовірно, що боги відступилися від Максима та його оселі, перетворивши її на пустку, не лише через не-пошанівок до ікон. Зав’язка тієї драми десь поза реальним часо-простором твору.

У другій із виділених вище сцен ніякої очевидної напруги у стосунках із небожителями, а тим більше катаклізмів, наче не намічається і святий Юрій названий тут довільно. Та й Максим апелює, по суті, до коня. насправді й тут, натякаючи на змієборчий мотив, письменник повторно привертає увагу читача до «космічної драми», викликаної руйнацією предковічної теургічної цілості. Адже Змій у прадавні часи втілював, як можна судити хоча б із теокосмогонічної концепції орфіків, начало начал світового Буття і прирівнювався до Логоса, до «Божественного глагола» тощо. не випадково обов’язковим атрибутом мудрої Афіни Паллади стала змія. А в минулому сама ця богиня, за орфічним гімном, була Змієм. У змія втілювався й Зевс, пошлюблюючись із Персефоною. Правдоподібно, що Змій мав вирішальне слово в космотворчих рухах, особливо на початкових його етапах. Зваживши на таку його природу, зрозуміємо, чому лише він може дати раду розгнузданим стихіям, що вихопилися передчасно з розбитого казкового яйця. Адже він не просто «з лицем Бога», — він «всепороджуюча причина», він сам — Бог. У «Мольбі за християн» Афінагора читаємо: «Згідно з Орфеєм, началом усього була Вода. З Води ж утворився Намул. З них обох народилася жива істота Дракон з прирослою головою лева і лицем бога посередині — між обома головами — по імені Геракл, або Хронос. Цей Геракл створив величезне за розмірами Яйце, яке після наповнення від сильного тиску розкололося надвоє. По верхньому схилу утворилося Небо, а внизу виникла Земля»[19]. Тобто саме від Дракона (Змія) почалася космогонія і генеалогія. Наступні «покоління» богів різні автори подають неоднаково. Та не це суть важливо: головне, що Змій володів настільки могутніми творчими потугами, що міг «наказувати» зовсім невпорядковим стихіям Хаосу і формувати з цілком роз’єднаних елементів гармонійну систему Всесвіту. Тому дати лад порозбредалим казковим тваринам означало певний космогонічний акт. Звідси — потреба жертви. А все це разом узяте однозначно свідчить, що в структурі космосу сталися радикальні зміни.

Отож, і в «Синах» персоніфіковані колізії тієї архетипної драми не забарилися. Спів жайворонка над головою спричиняє справжню бурю в душі героя. І біль, і гнів, і скарга б’ють з його грудей, як полум’я з розжареного горна. Починається з відсилання птахи до «свого Бога» і бажання бачити на її місці своїх синів. Зрозуміло, що таке прохання адресоване небесному во-лостелинові, «бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишивси сам на всі землі. Най твій Бог співанками мене не гулить, забирайси!» (с. 204).

Образ жайворонків теж суголосний прадавнім, ще міфологічним уявленням українців. В академічному виданні «Казки про тварин» (К., 1976) у розділі «Голоси тварин» надибуємо кілька цікавих зразків стосовно цього. Виявляється, що жайворонок, летячи вгору, співає:

— Кий несу, кий несу,
Бога бити, Бога бити.

Кий має символізувати стеблина в дзьобі. А коли стеблина летить додолу, він ніби оправдовується:

— Долю Бог мав,
Же кий упав...

Як можна бачити, В. Стефаник використав два етнологічні мотиви (якийсь містичний зв’язок жайворонка з небесними чертогами і антагонізм його з Богом), однак цілком підпорядкував їх власній художньо-естетичній концепції, вдаючись навіть до зовсім протилежних ходів: стосунки Бога й жайворонків за народними уявленнями далеко не мирні й не ідилічні, тоді як у новеліста цей птах виступає посланцем небес і сам є, може, навіть втіленням божественного Абсолюту.