Камінний хрест

Птахам і тваринам належала особлива роль у житті «примітивної» людини. Вважалося, що їм «відомі секрети довголіття й безсмертя» (згадаймо, що і в казках живу воду чи молодильні яблука допомагає роздобути героєві жар-птиця або орел), а спілкування з ними гарантувало «набагато змістовніше від буденного духовне життя»[16]. Тому наскельні зображення художників палеоліту аж рясніють людьми в пташиних личинах. Біблійному Адамові, як знаємо, була дана влада над тваринами (Буття. 11, 19). Вирішальну космогонічну місію виконують вони і в українських колядках, пірнаючи в правічні космічні води і виносячи звідти здебільшого «дрібний пісочок» і «золотий камінь», з яких пізніше твориться Всесвіт. Цю функцію виконують здебільшого три голуби, та стрічаються мотиви і з соколами, рідше — з лебедями, ластівками, соловейками, а іноді навіть з орлами. Така роль їм посильна, оскільки вони виступають персоніфікованими божественними сутностями. Птахи були посланцями Небес. Не випадково старий Максим відсилає туди жайворонка: «Лети собі геть до неба, скажи своєму Богові, що най не посилає мені дурну птаху з співом, бо як він такий моцний, най мені пішле моїх синів. Бо із-за єго волі я лишивси сам на всі землі. Най твій Бог (в обох випадках курсив мій. — Р. П.) співанками мене не гу-лить, забирайси!» (с. 204). Правдоподібно, що саме тому птахи у фольклорних зразках нерідко виступають помічниками чи провідниками в потойбіччі. Зрештою, саму душу людини найчастіше уявляли ними.

Відтак напрошується здогад, що художня структура «Синів» мала би формуватися на перехресті двох «світів» — земного і небесного. Справді, алюзії до персоналій християнського пантеону стрічаються ще до з’яви образу жайворонків принаймні двічі, ніби наштовхуючи читача на попередню думку, що «драматургія» твору розігруватиметься на кону поміж небом і землею. Вперше це викликане наріканнями Максима на холодну й облуплену піч у самотній хаті, де «образи на стінах почорніли, а світі дивлютьси на пусту хату, як голодні пси» (с. 202). Епізодом нижче герой погрожує гарячому й нестримному коневі розлучитися з ним: «жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене світий Юрій, то, бігме, подарував би-м ті, аби-с з ним ішов змії розбивати...». Причому в обох випадках зв’язок божественних сутностей з глибинними смисловими реаліями новели не викликає сумніву. Порівняння святих із голодними псами прямо вказує, що мусив статися болючий розрив у структурі релігійного буття і світоладу загалом. Фігурально кажучи, Космічне яйце не просто тріснуло чи розбилося — воно розполовинилося так, що навіть поставило богів і людей у певну опозицію.

Щоб зрозуміти суть такої «космічної драми», необхідно зважити на зміни релігійних орієнтирів і пріоритетів у первісних суспільствах. На певному етапі в духовному житті релігійної людини сталися істотні переміни: Верховне божество, Творець, здійснивши космогонічну місію, втрачає своє практичне релігійне значення і віддаляється від людини на «Вище небо». Його заміщають інші божественні фігури: Великі Матері-богині, міфічні предки, боги сонця чи грози. Та вони могли лише примножувати щось чи відтворювати вже готові реальності, але не самостійно їх творити, могли управляти космічними ритмами, але не встановлювати їх. однак розуміючи силу й космогонічну вагу Творця, архаїчна людина все-таки поклонялася його наступникам. очевидно тому, що останні стояли ближче і їхні «подихи» вона відчувала щодень. Це були божества динамічні і легкодоступні. Їх вважали безпосередніми подателями життя та його благ, спасителями й помічниками в критичних ситуаціях. Це було «богоявлення сил життя» і життєвих енергій, родючості і гармонії. отож, людина надала перевагу конкретно-чуттєвому і безпосередньо даному, притлумивши в собі первні духовного і вічносущого. Це й стало «першим “падінням” людини, яке привело до входження в історію» або, назагал кажучи, «входженням у життя»[17].

Із віддаленням від людини Вищої божественної істоти зруйнувалася єдність фізичного і духовного, життя земного і небесного, тому Небо відділилося від Землі, Космічне яйце розбилося, вивільнивши незагнуздані стихійні сили й енергії. Наслідком такого розриву первісної космічної цілості й стало «вигнання з Раю». одначе той «райський міф», коли Небо і Земля становили одне ціле чи принаймні перебували близько одне від одного, властивий багатьом народам. Тоді легко можна було перебратися з одного світу в інший, «боги спускалися на землю і перебували серед людей, а люди, зі свого боку, могли підніматися на небеса»[18]. особливо поширені такі міфи в народів океанії й Південно-Східній Азії. Та пригадаймо українську казку і зрозуміємо, наскільки багата вона на подібні міфологічні сюжети і наскільки глибоко вкорінена в древнє знання.