Камінний хрест

Жайворонок не хоче летіти до Бога, заливаючись натомість несамовитим співом. Це викликає змішані почуття і спогади. З одного боку, Максим нагадав собі той час первозданної світлості й чистоти, коли «мій малий іван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопівці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити». Тоді «твій спів і іванова сопівка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали Божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. А крізь сонце Бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом» (с. 204). Це й був його особистий Священний час абсолютних сутностей і вищої реальності, індивідуальний час первісної цілості й райського Буття. Ще не руйнованої, не нівеченої, не шматованої трагічними колізіями визвольних змагань.

Та відразу ж у свідомість вторгається реальна дійсність. і це ментальне «входження в історичний час» таке болюче, аж викликає спалах люті. Думка про безповоротну втрату синів, а ще більше — що навіть не знає, де їхні могили, породжує штормову хвилю нарікань і оскаржень: «Господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобі кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемнів...» (с. 205). і — як апофеоз душевної муки Максима — прокляття з його вуст: до небес, до Бога, у безвість («Най тобі оця синя баня так потріскає, як моє серце...»).

Усе ж богоборчий пафос Максимових слів аж ніяк не є спробою, умовно кажучи, скинути Небесного волостелина з його престолу. Не є це й атеїзмом чи боговідступництвом. Герой «Синів» тут подібний до біблійного Якова, який, сумніваючись і протестуючи, шукаючи й аналізуючи Бога, у підсумку запобігає його ласки й особливої любові, аж Творець «відкрив йому лице Своє». Бунтуючи проти Бога, Яків ратує за свободу духу. Не пасивний послух, лише активний чин, що доходить деколи до суперечки з небожителями, пошук божественних сутностей — такий сенс поступку обох богоборців.

Втрата «золотого віку» для Максима рівнозначна порушенню родової цільності. А розпад її в естетиці В. Стефаника, як довів це свого часу В. іванишин у статті «Син землі», рівнозначна зникові національної соборності. Герой свариться з Богом, тому що той відвернувся не лише від його синів, а й від України, задля світлої будущини якої сини й полягли. Причому важко навіть з певністю сказати, що для нього істотніше. Розум, звісно, затьмарює втрата дітей, та інтуїтивно він передчував цю трагедію. Ще коли Андрій прийшов прощатися, виступаючи з січовиками за національно-державницькі ідеали: «Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. «Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріня її не віторгав у свій бік» (курсив мій. — Р. П.) (с. 206). Внутрішньо Максим не може змиритися з думкою, що зруйнована не лише його осо-бистісний «весь Світ», а й національний космос сплюндровано, і ворог таки «віторгає» рідну землю «у свій бік». І оця, сказати б, вселенська несправедливість не дає спокою й на хвилину і гнітить свідомість.

Різкі апеляції скривдженого долею чоловіка до Бога є скоріше своєрідним варіантом вияву «ностальгії за Раєм», що присутня в тій чи іншій формі в релігійній поведінці як архаїчної так і сучасної людини, аніж власне бунтом проти Неба чи боговідступництвом. Вони покликані повернути — нехай подум-ки, нехай на мить — ту первісну гармонію й ідеальний світолад, що панували до незнаного «гріхопадіння». Максим не відкидає Бога як такого, а лише у формі «огненної інвективи» дошукується сенсу божественних законів і причин порушення рівноваги між Небом і Землею. Тому й коло «дійових осіб», строго кажучи, обмежене ним (його мікрокосмосом) та «Божою птицею», а все інше: і рахманні ниви, і коні, і люди, і все-все, — ніби відступають у тінь (чи лише мелькають у дивовижному калейдоскопі життя перед незвичним трохи діало-гом-спілкуванням). Тому й змінюється врешті-решт бунт героя проханням до невісток чи коханок синів, аби заглянули хоч на хвилину і звеселили його самоту. Словом, повернули тихий «Рай». А поки що, аби можна жити, він мусить робити це час від часу самостійно, що й спричиняє його дещо драстичну поведінку. Отож і закінчується твір лагідною молитвою. Тепер уже до Божої Матері, що, як мати, здатна глибше й живіше відчути безмір батьківського горя: «А ти, Мати Божа, будь мой-ов газдинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох» (с. 205). Ставлячи в один ряд Богоматір з дитятком і своїх синів, Максим подумки поновлює розірвані в позапам’ятні часи нитки, що в’язали в одну цілість земне і небесне, фізичне і духовне, регенеруючи таким чином первородне Космічне яйце, з якого й почалося «Різдво Світа».