Камінний хрест

І насамкінець — вікна: «Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов — так заплакала». За народними віруваннями українців, вікна — це своєрідні «очі оселі». Вони виконували передовсім оберегову функцію: якщо вікна «належно не захистити», крізь них «могла... проникати нечиста сила»[20]. І коли Антін полишає рідні пенати напризволяще, туди, вочевидь, хлинула всяка покруч як втілення сил «розверстого простору» Хаосу. Вікна щедро ллють сльози в надії спинити господаря, та водночас вони прагнуть очиститися і порятуватися від тієї нечисті. Дарма. Антін не просто не перечить нашестю ворожих сил, — він власноруч витирає ті «цілющі» сльози і тим ніби закриває очі мерцеві. «Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й віступив-єм цалком». Відтепер про ніяке вороття назад не може бути мови. Адже тим жестом Антін погасив останню ледь-ледь жевріючу жарину власного космосу і в такий спосіб своїми руками поверг її в небуття. Дис-фемізмом «прісцєв», вкладеним у вуста війта, автор висловлює не стільки зневагу чи образу на свого героя, скільки неприязнь, відразу й огиду до позбавленого вищих вартостей «темного» світу, що до нього скочується все Антонове існування. Це вже навіть не світ, а страшна персоніфікована почвара — «чорна машина, що з червоного рота прокльони стогне». Не дивно, що вона втрачає конкретні контури і переводиться за межі феноменологічного, позбавленого речевості світу, а заодно і будь-яке життя зійшло нанівець.

Врешті-решт все зводиться до синьої книжечки. Спадною градацією новеліст домагається величезного — і не лише художнього! — ефекту. Синя книжечка стає тим вістрям, чи пуантом, за І. Франком, до якого «маліє» світ Антона. Однак це вже реальність іншого, не космогонізованого порядку. Вона — наче гостре жало, що отруює все живе довкілля. «— Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі» (с. 34).

Синя книжечка символізує все загалом і ніщо конкретно (ніщо живе, по-справжньому реальне, священне). Справді-бо, герой з нею може піти «на край світа» і всюди буде мати «двері втворені». Обставина місця «усюда» повторюється двічі. Причому в другому випадку вона творить окреме речення, тобто колон тут зливається з міжфразовим компонентом і з фразою, що повинно б визначати сутність Антонового буття, і цим, власне, мав би закінчуватися твір. Якби воно насправді так було, то будь-яка конкретизація виглядала б зайвою. Однак додаючи низку коротеньких — формальних, та не семантичних — сурядних речень («І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі!»), причому всі вони без підмета й присудка, та ще й висловлені з «нервовою» окличною інтонацією, В. Стефаник підкреслює нереальність й ілюзорність тієї огидної почвари. Так, Антін може піти, куди йому заманеться, та всюди він буде лише попихачем чи посібником сил зла. Усе автоматично перевтілюється в ніщо. Спадна градація (стосовно Космосу) стає наростаючою — з погляду Хаосу. Тому й бачиться героєві навсебіч «темна», ворожа людині й світові стихія, «не-світ». Той новий для Антона простір без берегів, без форми, без смислу. Одне слово — пристанище лютого змія.

Стефаникові герої майже завжди діють, «звіряючи» себе з закономірностями міфологічної свідомості. Згідно з нею, вартісними й реальними є лише дві мітки: час «Начал» і «теперішній момент», коли через ритуальні дії відтворювали первісні ситуації. Все інше або зовсім не помічали, або на нього звертали увагу тоді й остільки, коли й оскільки воно хоча б якось торкалося цих інваріантних величин. Строго кажучи, ми не знаємо, скільки часу минуло відтоді, як Антонові «все пішло... з рук, а ніщо в руки». Рік, два, п’ять, десять?.. Та воно й не суть важливо. З погляду первісної логіки це вважалося чимось ефемерним і примарним, позбавленим справжніх цінностей і екзистенційного смислу.